prokurorska-pravda.today

Герої нашого часу. Командир “Граду” і пластун-виховник Анатолій Петльований про евакуацію дітлахів з лінії фронту й “новий люд” України

Фото:    АНАТОЛІЙ ПЕТЛЬОВАНИЙ

Він зворушливо згадує про своїх вихованців-пластунів із рідного Чорткова, що на Тернопільщині. Про те, як їздив із ними на риболовлю й вибирався у мандри — як діти ватру розпалювали, намети ставили . Вчилися доглядати та ремонтувати велосипед.

“Уже на початку великої війни, коли я ніс службу в роті охорони в Чорткові, ми їздили у веломандрівку, — розповідає сержант Анатолій Петльований і розчулюється. — Тоді, щоправда, ми замість 17 кілометрів проїхали 37. Усі з таким задоволенням крутили педалі, що потім просилися ще продовжувати нашу мандрівку”.

Але оте “ще”, на жаль, буде нескоро, пише видання "Новинарня". Адже Анатолій Петльований — бізнесмен і громадський активіст — зараз на фронті. Із червня 2022-го він воює на Донеччині як командир бойової машини БМ-21 ”Град” у складі 81-ї аеромобільної бригади десантно-­штурмових військ.

Насправді 49-річний Анатолій міг би не поспішати на фронт — він батько п’ятьох дітей, троє з яких — неповнолітні. Але Петльований каже, що має бути прикладом для дітей, а отже, не час відсиджуватися вдома:

“Дуже хочеться виграти війну, повернутися, щоб знову розвивати свій бізнес, рідне місто. Хочеться знову повернутися до дітей, ходити з ними в мандрівки, навчити їх дуже багатьом речам (а на війні я отримав чимало нових корисних навичок!), — розмірковує Анатолій, — Хочеться, аби наші юнаки та юначки були краще підготовлені до життя, ніж були ми. Моя мета – виховувати нових громадян, які любили б і поважали свою країну. Тільки так ми будемо мати майбутнє”.

Ювелір, активіст, бізнесмен

Із вихованцями пд час веломандрівки

До великої війни Анатолій був підприємцем, 20 років займався ювелірним бізнесом, мав магазини та майстерню в Чорткові. Менеджер-економіст за фахом, але вивчився на ювеліра. Ця справа припала йому до душі — сам виготовляв та ремонтував прикраси, міг просидіти до ранку над своїми виробами в майстерні, мріяв про власне виробництво. Але завадила війна.

Анатолій завжди був активним і патріотичним, брав участь в обох революціях — Помаранчевій та Революції гідності. А коли почалася війна на сході України, став волонтерити, допомагати хлопцям.

“На жаль, воювати з ними пліч-о-пліч зі зброєю не міг, бо мав чимало кредитів, які мусив віддавати. Але вже тоді я собі пообіцяв: якщо, не дай Бог, війна зайде у більш глибоку фазу, якщо ситуація на фронті погіршиться, обов’язково туди піду”, — пригадує Петльований.

Анатолій Петльований

Була ще одна причина, яка тоді тримала його в Чорткові, — діти. І не лише свої власні.

“Після Революції гідності, коли покотилася хвиля патріотичного піднесення, я повірив, що все в нашій державі зміниться. Але розумів, що варто не просто чекати на це — треба й самому докладати зусиль. Саме тому ми з дружиною Яною та іншими активістами створили громадську організацію “Альтернатива-Чортків”. І почали працювати, допомагаючи розвитку міста.

Тоді ми з дружиною організували п’ять науково — практичних конференцій на тему “Чортківська офензива”, які проходили в Чорткові, військово-історичні фестивалі “Чортківська офензива”, один з яких припав на відзначення сторіччя цієї славетної події (історична назва наступальної військової операції Галицької Армії, здійсненої 1919 року, яка була однією з найвизначніших під час польсько-української війни в Галичині — “Н”).

Фестивалі вийшли вдалими — із “Галицьким ярмарком у Чорткові”, історичними реконструкціями, музеями під відкритим небом. Проте працюючи над розвитком нашого міста, ми прийшли до такої думки, що дорослих, сформованих людей, дуже важко змінити. Тому вирішили зосередитися на вихованні дітей — “нового люду”. Створили, вірніше, відродили скаутську організацію “Пласт” у Чорткові.

У 2019-му році, на сторіччя Чортківської офензиви, ми пов’язали перші хустки нашому новацтву та юнацтву. Приділяючи увагу молоді, я дійсно побачив, як діти змінюються. По-інакшому бачать історію, природу, саме життя. І їхні батьки починають змінюватися разом із дітьми”.

Анатолій Петльований із дружиною Яною та своїми вихованцями-пластунами

Анатолій зі світлим сумом згадує, як напередодні великої війни ще встиг виховати своїх пластових новаків та новачок. І в свою першу фронтову відпустку перевів дітваків у юнацтво: “Я мав два рої — дівчачий і хлопчачий. “Чорні пантери” і “Єдинорожки”. Потім перевів їх у гуртки “Відьмаки” і “Чародійки”. Саме тому в мене і позивний “Відьмак”.

Каже, передчував, що буде велика війна, бо багато спілкувався зі знайомими військовими. Коли відбувалися збори резервістів і дзвонили з військкомату з питанням “чи поїдеш?”, завжди радо відгукувався. Під час одних таких зборів на Новояворівському полігоні Анатолій уперше, сім років тому, освоїв навички командира бойової машини БМ-21 “Град”:

“Мені дуже зайшло. У кінці вишколів так сталося, що наших сержантів відправили на фронт. І я замість них лишився інструктором. До нас прислали нову групу — хлопаки з фронту, атошники. Вони мені кажуть: нам це зараз геть не потрібно — дай трохи відпочити. Але я їм: хлопці, ось дивіться — ситуація. Ви воюєте, а раптом доведеться працювати з “Градом”. Що ви з ним будете робити? А так матимете мінімальні навички і бодай один пакет убік ворога зможете випустити. Вони й зацікавилися. А наступного дня приходять інші: навчи, кажуть, ще й нас”.

“Коли щось йде не за планом, починається пригода. Так я сприймаю і війну”

Анатолій Петльований зі своїми вихованцями

24 лютого 2022 року Анатолій одразу пішов до військкомату. Спершу служив солдатом у роті охорони при Чортківському РТЦК та СП у рідному місті. Дружина також записалася в резерв. Разом розгорнули в приміщенні свого магазину волонтерський штаб, щоб допомагати біженцям та військовим. Але хотів на фронт — у бойову частину.

“Мої рапорти з проханням про переведення тихцем ховали, казали прямим текстом: куди тобі — стільки дітей, тут теж є що робити — нам такі, як ти, потрібні на місці. А потім так сталося, що ми поїхали на стрільби. А туди прибули представники 81-ї окремої аеромобільної бригади, щоб набрати додатковий особовий склад. Я і ще восьмеро хлопців пішли до них служити”.

Ось тут і став у нагоді минулий досвід вишколів — Анатолій Петльований пішов в артилерію, старшим навідником БМ-21 “Град”.

Анатолій Петльований

“10 днів — і одразу попали в бойову частину. А ще через тиждень я вже воював. Через місяць став командиром бойової машини. На цій посаді служу й досі. Маю своє відділення, — розповідає Анатолій. Він добре пам’ятає сій перший бойовий виїзд: — Чітко навелися, чітко відстрілялися, згорнулися і… нас уже там нема”.

Військовий зізнається, що того разу все виглядало “майже так, як на тренуваннях”. Це вже потім будуть і численні обстріли у відповідь, і контрбатарейна боротьба.

“Дуже часто, коли ми на позиціях чекаємо команди на виїзд, по нас працюють і “кабанами” (ворожими снярядами), і касетними боєприпасами, і КАБами. Скажу вам — це досить неприємно перебувати по той бік, коли по тобі працюють “градами”.

Анатолій Петльований

Але один із найгірших наших ворогів — це “Ланцет”. Коли ми ведемо стрільбу, коли працюємо, командир бойової машини завжди перебуває біля навідника. Передає йому команду і перевіряє, чи правильно наведено. Того дня ми відстрілялися, і мій навідник Юра Самойлик почав наводити коректуру, як чую — кричать мені: “Небо! Летить!”

Це зайняло секунди, але я впав, а потім відбіг і заскочив в яму. Маю звичку: коли ми з пластунами ходимо в походи, то я завжди перераховую своїх дітей, щоб не загубити. І ось я залітаю в ту яму, своїх хлопців теж перераховую, а Юри немає. Оглядаюся на машину — Юра заліг під нею. Лежить і не рухається. Я кличу: “Юра! Юра!” А потім збагнув, що він поранений, і ми з побратимом побігли за ним. Перетягли його з “червоної” зони в “жовту” та почали надавати першу домедичну допомогу. На жаль, тоді він отримав важкі поранення, зокрема в голову”.

Анатолій певен: прийняти суворі умови життя на війні йому допоміг “Пласт”.

“Саме він виховав у мене такі якості, як відповідальність, самоорганізація. Військові, як відомо, живуть далеко не в домашніх умовах — як не в бліндажах, то в старих підвалах. Але якби ви, наприклад, зайшли в наш підвал, то побачили б: він облаштований, чистий. Ми самі для себе прагнемо забезпечити комфорт. Бо дуже важливо, як ти сприймаєш ситуацію, в якій ти опинився, як ти до неї ставишся.

Я завжди говорив своїм дітям: тоді, коли щось іде не за планом, починається пригода. От і війну я намагаюся сприймати як свою пригоду.

Анатолій Петльований зі своїми вихованцями-пластунами

Звісно, є речі, з якими важко миритися. Приміром, усвідомлення того, що мої діти ростуть без мене. Коли ти приїжджаєш додому через півроку, а вони вже геть змінилися, стали старші. І ти цього не бачиш. Але тут дуже важлива підтримка сім’ї, дружини — як вона сприймає твоє перебування на війні — чи підтримує, чи готова розуміти твоє рішення, твою тривалу відсутність вдома.

Мені з цим дуже пощастило. Моя дружина не просто розуміє мене — вона виховує наших дітей, яким 13, 11 і 9 років, тягне на собі “Пласт”, нашу волонтерську та громадську діяльність. І ще має власну роботу — вона заступник директора з навчально-виховної роботи у ВСП “Чортківський фаховий коледж економіки та підприємництва ЗУНУ”.

Насправді жінки, чоловіки яких воюють, несуть історичну місію: вони самотужки виховують дітей, підтримують родину, часто ведуть сімейний бізнес, — це справжій подвиг. І моя дружина для мене — героїня”.

Із дружиною Яною та молодшими дітьми

“Навколо будинків нерозірвані касети — і діти бігають”

Любов до дітей, небайдужість до їхньої долі привела Анатолія до ще однієї сторінки його біографії — опіки над дітлахами, що живуть у фронтових регіонах.

“Це було напередодні новорічних свят, два роки тому, — пригадує чоловік. — Ми вирішили привітати хлопців зі святом Миколая. Потрібно було доставити подарунки вздовж лінії фронту. І я визвався побути в ролі святого Миколая. Хлопці дуже тішилися вітанням, та й нам було приємно.

У Сіверську ми переходили від будинку до будинку. І побачили на вулиці групу людей, які просто неба готували їжу — будинки всі розбиті, ні води, ні електрики. А довкола діти бігають. Я кажу до Оленки, помічниці святого Миколая, яку зі мною відрядили: “Давай і цим дітям подарунки роздамо?”

Одному дали, другому. Аж тут підходить чоловік, каже: та у нас тут повно дітей, я вас відведу до них. У мене аж серце стиснулося: тут постійні “прильоти”, все знищене — і купа дітей! Заходимо в один дім, другий: там — двоє, там — троє. Завели нас в одну хату, а там — земляна підлога, уявляєте? Я був шокований, бо ще такого не бачив.

Не лише “Відьмак”, а й “святий Миколай”

Роздали ми подарунки. І я собі думаю: ну що ж ті цукерки — їм потрібна реальна допомога. Діти під обстрілами сидять! Дзвоню до своїх друзів волонтерів. Кажу, слухайте, у нас тут отака ситуація. Зголосилася Таня Люлька. Вона волонтер, яка допомагає дітям по лінії фронту. Приїхала, і ми вирушили знову шукати тих дітей. Їх виявилося понад півсотні.

На це важко було дивитися: деякі дітлахи настільки налякані, що не могли говорити. П’ятиповерхівка розбита, вони живуть в підвалі, у найближчій посадці через озеро вже стоять росіяни, а мама не хоче їхати. І жодні аргументи не діють. Ми їй: знайдемо вам квартиру, вивеземо вас. А вона: ні, я працювала в школі, і мені не заплатили за три місяці зарплату. І допоки її не віддадуть — не поїду.

Таня запитує: так а скільки вам тієї зарплати винні? — “О, в мене дуже хороша зарплата була! Винні 36 тисяч”. — “Так давайте ми вам зберемо ці гроші. А ви їдьте просто зараз, пожалійте дитину! Над головою ж літає”. Ми так і не змогли їх вмовити, скільки не благали…

Одна багатодітна родина — п’ятеро дітей! — виїхала. А через кілька днів розфігачили хату їхнього сусіда, у якій теж жили діти. На щастя, вони встигли виїхати на три дні раніше”.

Діти, які лишаються практично у зоні бойових дій, — це постійний біль. Анатолій зізнається: не вкладається в голові, як батьки свідомо наражають дітей на смертельну небезпеку, приймають рішення самостійно, не беручи до уваги, як пережите потім відобразиться на психічному стані дітей. І це якщо вони взагалі виживуть.

Діти, які лишаються практично у зоні бойових дій, — це постійний біль

“Там запросто можна довкола будинків побачити нерозірвані міни з касетних боєприпасів — такі речі просто валяються під ногами. Міни -“пелюстки”, якими буквально закидували. А тепер там ще й дрони літають, і ситуація погіршилася. І посеред усього цього там лишаються діти”.

Анатолій каже, що майже всіх тих, кого вони з волонтерами взяли під опіку, за півроку вдалося вивезти у більш безпечні регіони — на це пішло багато зусиль і вмовлянь. І не одноразових візитів: “Мені запамяталася дівчина Яна, їй було 16 років, — розповідає Анатолій. — Вона просила подарувати їй книги — дуже хотіла саме про Гаррі Поттера. Я їй привіз повний комплект — зі своєї домашньої бібліотеки забрав”.

Саме на дітей — як на “новий люд” — Анатолій покладає свої надії, коли говорить про зміну світогляду мешканців сходу. Бо на старших людей, які часто сповідують проросійські погляди, надій, мовляв, немає:

“Пам’ятаю, як ми їхали в Слов’янську. Я, як навідник, їздив на машині зверху — тобто, “на пакеті”. І от ми “пиляємо” на виїзд, бо треба відпрацювати, а назустріч нам хлопець із дівчиною — років по 20. Вони до нас привіталися. І це було настільки приємно, аж піднімається бойовий дух! Бо вже через день там же проїжджаємо повз зупинку, з якої вибігає якась старша жінка. І плює, прокльони кричить у наш бік. Зовсім інші емоції наповнюють — прикро.

Анатолій Петльований

Було й таке, коли нас знімали на телефон. Вибіг командир бойової машини (а ми тільки приїхали), відібрав той телефон, там же його й розбив спересердя. Каже: що ж ви робите? Ми ж вас захищаємо. А ви нас здаєте? А йому: уходітє отсюда, ми вас нє звали!

Мовляв, “якби вас тут не було, по нас би й не стріляли. Коли ви звідси заберетесь?”

І таких людей чимало. Чи зміняться вони? Дуже сумнівно. А ось діти, молодь — це те, над чим нам варто працювати, у що потрібно інвестувати час і зусилля. Лише тоді можемо сподіватися на зміни”.

Анатолій не шкодує про своє рішення піти на фронт. Каже: відчуває, що він зараз саме там, де й має бути.

Анатолій Петльований

“Мені надзвичайно подобалася моя робота. Я займався громадською діяльністю, розвивав місто — і це теж було важливим для мене. Але я не зміг би сидіти вдома. Мене так це мучило: тут, на сході, відбуваються події історичного масштабу!

І головне — щоб ми не впустили момент відродження нашої країни. Ми нарешті маємо шанс перестати бути закомплексованими жертвами. І перейти до психології переможців, борців. Це дуже важлива трансформація, до якої бути залученим — справжня честь”.

Марина Ткачук, оприлюднено у виданні “Новинарня

фото надані героєм матеріалу та з відкритих джерел