5 липня 2014 року бійці запорізької роти міліції особливого призначення під командуванням Олександра Панченко /в тельняшке/ на 5-м блокпосту під Слов’янськом вщент знищили броньовану групу терористів ватажка Ігоря Гіркина, яка проривалася зі Слов’янська в Донецьк. Про той запеклий історичний бій розповідає сам Олександр Панченко
Це чи не перше велике інтерв’ю Олександра про події 2014 року. Він скоріше людина справи, ніж слова. Розмови, зустрічі з журналістами – це не про нього. Але все ж вдалося його вмовити позгадувати. І все почуте – на вагу золота. Бо той бій – визначна подія в історії російсько-української війни.
Про той бій ми чули від десантника Андрія Ткачука, який вже тоді отримав звання Героя України. Він досі несе службу в Збройних Силах України і захищає країну. Він завжди говорив, що не тільки його підрозділ завдавав ураження ворогу, що крім нього там були й інші бійці – Національна гвардія, запорізький «Беркут»… Але сама назва міліцейського підрозділу в перші роки війни викликали гнів – бо саме «беркутівці» розстрілювали Майдан у Києві. І те, що це не ті бійці, що це правоохоронці, які добровільно пішли на війну, не сприймалося. Хоча при цьому і сам Андрій Ткачук, і ті, хто знав про той бій, зазначали: «Олександр Панченко, який стояв на чолі силовиків на тому блокпосту, зробив дуже багато роботи, щоб колона не пройшла».
Коли нагородна рада місії «Народний герой України» проголосувала і вирішила нагородити Олександра Панченка народним срібним тризубом, він сам, коли його запросили на церемонію, сказав: «Ви отримаєте купу негативу. Знову понесеться про те, що я командував «Беркутом»…
Але ж є беззаперечні факти і свідчення людей про той бій і про рішучість самого Олександра Панченка. Так, можливо, у нього досить прямий характер, він говорить все, що думає, але це не применшує його внесок в оборону країни.
«МІЛІЦІЯ В ДОНЕЦЬКУ БУЛА ПОВНІСТЮ ПАРАЛІЗОВАНА. НА СЛОВА: «ЧОГО ВИ НЕ ПРАЦЮЄТЕ?» ВОНИ ВІДПОВІДАЛИ: «ТИ ПРИЇХАВ І ПОЇХАВ, А НАМ ТУТ ЩЕ ЖИТИ…»
— У 2014 році ви служили…
— …командиром спецпідрозділу «Сокіл» у Запорізькій області. Тоді якраз хлопці з «Беркуту» приїхали з Майдану, у них відбулися зміни у керівництві – була висловлена недовіра до командира у зв’язку з подіями на Майдані. Його усунули з посади. Мене викликав начальник Головного управління Національної поліції генерал Ольховський і сказав: «Сашку, ти маєш погодитися піти в цей підрозділ». Я пояснив йому всі свої «за» і «проти» цього підрозділу. А він підсумував: «Ти призначений».
— А як ви ставилися до подій на Майдані? І до того, як себе повів там саме «Беркут»?
— Я аналізував усі події Майдану. Бачив усі випади і в бік підрозділу. Можу сказати одне: хлопці там служили достойні, нормальні. Але командири не були підготовані до таких масових заходів. Те, що я бачив, – не треба було відповідати на ті дії і виклики, які лунали з боку мітингувальників. Протестувальники, приміром, можуть собі дозволити кинути камінь у поліцейського. А поліцейський не може відповісти так само. Були перегинання палки з боку поліцейських (на той час – міліціонерів), цього не можна було робити.
Я був на Майдані якраз в останню ротацію. І все бачив. Для мене це було дуже тяжко і важко, тому що і з однієї сторони люди, і з другої сторони – люди. У тій ситуації керівництво держави, керівництво міліції, Міністерства внутрішніх справ – я просто шокований тими наказами, які вони тоді давали. Вони просто не виконували свої конституційні обов’язки. І все це, на жаль, призвело до таких наслідків. Я бачив, як горять шоломи нацгвардійців, я бачив, як горять прості люди…
Наш підрозділ обороняв Міністерство внутрішніх справ, Кабінет міністрів. Ми були зі зброєю. До нас підходили хлопці з Майдану, казали: «Хлопці, ви ж тут з нами?». Ми казали: «Звичайно. Ми обороняємо адміністративні будівлі». Як людина я бачив, що і одні лежали на землі, мерзли, й інші. Зрозуміло, що всі хотіли змін у державі, щоб держава цінила людей, а не дурила їх.
— А ви розуміли, що буде війна після того? Чи для вас це стало несподіванкою? Ну от, Майдан закінчився, все, ми вдома, живемо далі, будуємо нову країну. А тут…
— Я думав, що розстріл Майдану – це останнє погане, що трапиться з Україною. Ну от реально. Було таке відчуття, що все повинно закінчитися. Думав, після Майдану наші політики, бізнесмени, олігархи більше такого не допустять. Але, на жаль, все пішло не так. Я думаю, що народ хотів одних змін, а хтось – зовсім інших.
Коли закінчився Майдан, я зразу почав тренувати хлопців. Ви ж пам’ятаєте, як спалахували то Харків, то Донецьк, то Запоріжжя, Одеса, Миколаїв…
На Майдані, коли до мене приходили з вимогою кинути зброю, казав: «Хлопці, зрозумійте: у мене особовий склад. У кожного зброя, вона зафіксована, проходила кулегільзотеку». Я розумію, що кожна куля, випущена з автомата, десь залишиться. Пояснював хлопцям у підрозділі: ми повинні завжди лишатися людьми, маємо готуватися до будь-яких подій і фізично, і морально. Тому що в будь-якій ситуації людина може схопити автомат і почати стріляти з переляку. І, на жаль, когось вб’є.
На Майдані я бачив, як стріляли з однієї будівлі, з другої, над головами літало в різні сторони. Стрільба з готелю «Україна», ще звідкись, на купол якось залізли троє, один впав… Тому, пам’ятаючи це все, я примушував хлопців тренуватися. Брав добірки чеченської війни – бої в лісистій місцевості, в гористій, степовій, де брали участь бійці спецназу російської армії і чеченці. Все це аналізували. Хлопців доводив до того, щоб вони могли аналізувати ситуацію, правильно в ній ставити собі завдання і виконувати їх.
На Донбас я потрапив ще до початку бойових дій, в кінці березня 2014 року. Поїхав за наказом міністра, на той час Авакова. Було поставлено завдання висунутися в місто Донецьк і допомогти місцевій міліції навести там порядок. Там вже була захоплена обласна державна адміністрація. Ну як захоплена – кинуто пару шин, ходили якісь «шахтарі» та п’яні хлопці.
Команда надійшла вночі: взяти із собою 30 осіб. Я вже був у підрозділі, який називався рота міліції особового призначення, колишній «Беркут». Хлопці всі були, можна сказати, керовані. Що це значить? Коли командира знають і розуміють, то виконують всі завдання, і тільки дивляться на твої жести, щоб зрозуміти, куди іти і що робити.
Тільки доїхали до Донецька – команда заїхати в місцевий «Беркут». Там мені сказали здати щити і отримати зброю. Команду цю дав вже на той час заступник міністра генерал Сергій Анатолійович Яровий. Я отримав 30 автоматів – всі вони були з Київської області, які роздавали на Майдані «беркутівцям». Отримав зброю – і прийшла команда терміново приїхати у телецентр у центрі міста, зайти на саму станцію, де стоять передавач і антена, тобто, весь комплекс, який транслював українські канали. Керівнику кажу: так і так, мені дана команда. А він: «Дуже радий». Говорив він чистою українською мовою, я здивувався, що в Донецьку людина так розмовляє. Дівчата побігли, зробили нам чай, пригостили печивом. Ми заступили на зміну.
На вході в телецентр були ковані залізні ворота. Зліва – кімната, де сиділа бабуся-вахтер, вона відкривала ворота на в’їзд. Я зайшов за будівлю і почав проводити інструктаж особовому складу: хто буде відпочивати, хто з ким піде в наряд. До того я вже обійшов весь об’єкт, щоб визначитися, де можуть бути пункти спостереження, де зони ураження, якщо проти нас будуть якісь дії.
У цей час, буквально за 20 хвилин, чую постріли, автоматні черги на території нашого об’єкта. Даю всім команду швидко розосередитися, зайняти вогневі позиції. Хлопці хутко розбіглися, зайняли позиції. Я взяв одного бійця, попід стіною будівлі ми з ним дійшли до кута.
Я побачив: стоять п’ятеро людей, всі в масках, касках, бронежилетах, з автоматами, пістолетами, гранатометами. Вже лежать якісь люди, поруч з ними два чи три співробітники охорони, які охороняли цю будівлю. І один з бандитів ходив і забирав зброю у цих міліціонерів. Я пересмикнув автомат, навів на першого, який стояв метрів за двадцять від мене і кажу: «У тебе немає шансів».
А він був хлопець вгодований, кілограмів, напевне, на 120, з гранатометом… У всіх зброя була направлена донизу – вони наставили зброю на тих, хто лежав. А я зброю наставив так, що виходило повне ураження цих людей.
Кажу: «Ребята, я всю жизнь в спецназе, стреляю очень мощно. Даю вам шанс сдаться». Вони відповіли, що здаватися не будуть, і попросили дати їм спокійно піти звідси.
Кажу: «У вас є такий шанс, якщо ви зараз спокійно розвертаєтеся і біжите назад». При цьому роблю коротку чергу ліворуч від одного. Він хотів підняти гранатомет, який був у нього в руках, — РПГ-26. Я стрельнув поруч його ніг і сказав: «Наступний постріл – тобі в лоба».
Він каже: «Все, я понял». Вони розвертаються і біжать униз, при цьому кричать: «Мы тебя еще найдем! Мы тебя убьем! Мы знаем, кто ты, у нас есть полная информация про тебя! Ты из Запорожья, такой-то», навіть назвали моє прізвище. Я сказав: «Добре, хорошо».
Потім, буквально за пару хвилин, мені дзвонять з незнайомого номеру: «Ви такий-то такий-то?» – «Так». – «З вами спілкувалися спецслужби російської федерації?» — «Ні». – «Зараз до вас прийде людина, з вами поспілкується, і більше вас чіпати не будуть».
Я кажу: «Мені не потрібні керівники, які будуть тут мною командувати. У мене є один керівник – генерал Ольховський. Якщо він мені дасть команду відійти звідси, я відійду. Якщо він не дасть команди, я нікуди не піду». – «А хто тебе сюди послав?» — «Міністр». – «Зараз ми вирішимо це питання». – «Добре, вирішуйте».
Буквально за 20 хвилин приїжджають співробітники донецького карного розшуку, потім приїхали три полковники з Донецька, привезли з собою особовий склад: «Він вам буде допомагати». Вони були з бронещитами і гумовими палицями. Питаю: «Навіщо вони тут потрібні, якщо люди приїздять сюди озброєні?» Якраз в цей день відбулося захоплення Донецького СБУ, і вся зброя була звідти.
Бійці, які під командуванням Олександра Панченка охороняли Донецьку телевізійну вежу
Так ми три дні охороняли ту будівлю. Більше на нас ніхто не нападав. Тому що я передав: більше ні з ким зустрічатися не буду, буду працювати на ураження. Єдине: попросив, якщо можна, підвезти мені боєкомплект, бо на кожен автомат у мене було лише по два магазини. Мені сказали, що все довезуть. Аваков набрав, сказав: «Молодець, тримайся». Потім заступник міністра також набрав: «Я пишаюся, молодці хлопці, відбили атаку». «Служу Україні!» – відповів.
А через три дні мене викликають в міліцію Донецька з моїм підрозділом і знімають звідти. Питаю, хто дав команду, говорять: «Пожидаєв наказав, щоб ви прибули в обласне управління». Він тоді очолював головне управління МВС України в Донецькій області.
Ми заїхали в обласне управління, там у дворі стояло декілька спецпідрозділів – донецькі «Сокіл» і «Беркут», були ще кіровоградці, теж «Беркут». Мені сказали: «Будете тепер охороняти Міністерство внутрішніх справ Донецької області». Була загроза захоплення, тому що нібито з Горлівки виїхав Бєс, відомий російський ГРУшник, зі своєю бандою, щоб розстріляти управління міліції в Донецьку.
Ми пробули там буквально пів години, коли кажуть: «Запоріжці нехай знову ідуть на телевишку». Під’їжджаємо – чую, що йде сильний бій, стріляють крупнокаліберні кулемети, автоматична зброя, розриваються гранати. Почав дзвонити: може, комусь потрібна допомога. Та ніхто не дав ніякої команди. А в місті на той час був 3-й полк спецназу, вони стояли в обласному військкоматі, а Нацгвардія – у своєму розташуванні. Сил і засобів було достатньо, щоб не допустити захоплення міста. Не знаю, чому цього не зробили, але…
Я просив, навіть дзвонив на Київ: давайте, скоординуйте дії. На що мені дали відповідь: зв’язку з керівництвом міліції немає. Я почав дзвонити своїм кураторам (в кожній області, коли ти приїжджаєш на допомогу, тобі призначають куратора). Куратор відповів, що не має зв’язку з управлінням, не знає, що там відбувається.
Так було до вечора. Ввечері ми дізналися, що Бєс з групою терористів розстріляли управління. Водія Пожидаєва застрелили, він сам доїхав до Маріуполя. Розстріляли ще одного хлопця з донецького «Беркута». Я питав, чому мене не викликали, – сказали: «Всі розбіглися, не було кому наказувати». Вся охорона, яка там була, не знаю, де поділася…
Після того сказали, що вся міліція з Донецька виїхала в Маріуполь. Я набрав Ольховського: «Так і так, пане генерал, така ситуація. Що мені робити?» Він сказав: «Дай мені хвилин десять, я поспілкуюся з міністром, приймемо рішення щодо тебе». Буквально хвилин за 20 мене набрав Ольховський: «Тобі команда – виїжджати на Запоріжжя».
— Вже минуло десять років. Як ви гадаєте: чи реально було зупинити в Донецьку все це?
— Так. На той час мала бути… Політична воля – то зрозуміло. На той час туди приїздили і «Альфа», і купа парламентарів, які намагалися з кимось домовлятися, щось робити. Моє бачення, що на той час треба було застосувати силовий метод… В адміністрації було сім поверхів, на цих поверхах сиділи сім різних груп, які між собою не спілкувалися. На одному поверсі – губарєвська група «народного мера» Донецька, на другому – група Ходаковського, колишнього керівника «Альфи», на третьому – ще якісь басмачі, на четвертому – якісь «лагерні», ті – від «рінатовських», ті – від «колєсніківських»… Різні групи на різних поверхах сиділи і між собою не спілкувалися. Можна було просто провести ряд спеціальних операцій, вивести їх і вивезти за Донецьку область. Та на той час, моє враження, міліція була повністю паралізована. На слова: «Чого ви не працюєте?» вони відповідали: «Ти приїхав і поїхав, а нам тут ще жити…»
Якби одна людина, Рінат Леонідович Ахметов, дала команду, то нічого не було би. Це моє особисте враження.
— Не жалкуєте, що не перевищили свої повноваження, що могли б зіграти ключову, історичну роль?
— Була така можливість, і не один раз. Але завжди починаєш думати: а хто піде за тобою? Хто зможе стояти поряд, хто тебе підтримає? У нас же як? Сьогодні ти герой, а завтра – антигерой, тебе можуть посадити у тюрму за те, що ти десь перевищив свої повноваження. Це відбувається тому, що у нас дуже часто міняються політичні сили. Наприклад, я прийшов у міліцію у 1993 році, тоді начальником міліції в Запорізькій області був генерал Пянтковський Анатолій Георгійович. Це була поважна людина, його знали всі.
А після нього цю посаду обіймали генерал Карабан, полковник Варенко, потім Смирнов… Це керівники, які приходили на пів року-рік і потім йшли. Вони приходили і казали: «Ви всі – дурники. От у мене команда краща, вона прийде, відпрацює». І виходило так, що отим людям, які виростали до оперативників, нові керівники казали: «Ви тупі, все неправильно робите, отак треба працювати». І глушили ту молодь, яка готова була розвиватися.
Так, я міг би в Донецьку щось робити. Але мала бути підтримка. В Донецьку, Харкові, Запоріжжі стовідсотково були куратори з російської федерації. Вони зайшли туди заздалегідь. Я ж колишній оперативний співробітник, аналізувати вмію, розумію, як це робиться. Так само сталося у Бердянську під час повномасштабного наступу. Задовго до цього майбутні куратори купили собі квартири, ходили в спортивних костюмах, займалися спортом, жили у своє задоволення…
Але прийшов час – і 24-го вони вийшли з плакатами і почали командувати, що кому робити. І вже після цього надягли форму російських фсбшників і на даний час працюють по всіх наших патріотах і наших військових, які залишилися на тій стороні. Наші спецслужби цього не зробили, не запобігли цій інформаційній і впровадженій операції. Вони просто проспали.
Коли звільнили Слов’янськ, туди заїхала група оперативних співробітників, мої добрі друзі. В перші ж дні вони почали працювати по терористичних угрупуваннях. І знаходили схрони – ті, які були ще законсервовані. Схрони ці були для груп спецназу, які заходили в той час у Слов’янськ. Одна з таких груп поповнювала свої запаси зброї, боєприпасів, спорядження і грошей в монастирі – це стовідсоткова інформація. Це підтверджено вилученням зброї, вибухівки.
Також були такі схрони і по місту Бердянськ у 2014 році. Завозили з Волноваського напрямку. Я це пам’ятаю, тому що після мого першого відрядження в Донецьк ми працювали по Бердянську. Якщо пам’ятаєте, була така ситуація: «народний мер» міста сам себе проголосив таким після Маріуполя, де була така ж ситуація перед дев’ятим травня.
Спецпідрозділ «Альфа», мій підрозділ і департамент контррозвідки спрацювали тоді по групі, яка вийшла на колишнього начальника Служби безпеки України пана Якименка. Туди поїхав Юрій Журавльов, на жаль, його вже немає, він загинув в АТО. Він сам поїхав до Криму, встановив довірчі відносини, його завели до Якименка. Він сказав, що може організувати на дев’яте травня переворот у Бердянську, захопити владу і чекати входження російської армії. Він там пройшов… як би сказати… всі круги пекла, його там і перевіряли на детекторі, і били. Але він все пройшов. Йому повірили, дали зброю, вибухівку, навантажили з Криму човен, в якому було сто автоматів, шість РПК, три кулемети ПК, 40 гранатометів РПГ-18 і 40 ящиків гранат РГД-5 і Ф-1, 21 тисяча набоїв до цієї зброї.
Чому я це пам’ятаю – тому що ми затримали цю групу. Але це була спецоперація. На цю зброю виїхали представники маріупольської влади на той час – самопроголошений мер і його брат, ще декілька співробітників місцевої служби безпеки. Приїхали вони в Бердянськ, де їм надали цю зброю. І в момент, коли вони зброю розпаковували, ми їх затримали, на затриманні одного поранили і одного вбили.
Потім одного з цих людей, що приїхали з Маріуполя, ми обміняли на начальника маріупольської міліції. Пам’ятаєте, була ситуація: його катували, били, за ноги вішали. І ось цю людину поміняли на нашого затриманого – це був брат «народного мера» Маріуполя.
Такі схрони були по всій країні. Мабуть, і зараз є. Схронами завжди користувалися групи спеціального призначення. Радянський Союз – це була кузня спецназу. Дуже багато бригад перебувало на території всієї держави, найбільше – на території України. Вони були в Закарпатті, Прикарпатті, на Хмельниччині, Кіровоградщини, в Криму, були роти спецназу, які робили ці закладки. Вони є довготривалі і короткочасні. Мета цих закладок – поповнення БК, зброї, валюти (на території України мали бути долари і гривні) для тих груп, які сюди заходили.
У 2014 році декілька попів у Запорізькій області володіли такими схронами, і у 2022 році вони ці схрони вскрили. Я знаю, що у Куйбишевському районі є піп, він колишній десантник, закінчив рязанське училище. Закінчив службу у збройних силах у званні старшого лейтенанта. Перший у Куйбишеві, який отримав дозвіл на автомат Калашнікова. Коли у 2022 році зайшли росіяни і дійшли до Куйбишева Запорізької області, то перша їхня дозорна група на трьох «Тиграх» (це були розвідники) заїхала до цієї людини і там поповняли БК і все інше. Так що такі історії є в нашій державі.
«НА БЛОКПОСТУ ДЕЯКІ БІЙЦІ МЕНІ ГОВОРИЛИ: ЦЕ НЕ НАША ВІЙНА. Я НАМАГАВСЯ ЇМ ПОЯСНИТИ: ЯКЩО ТЕБЕ ВБИВАЮТЬ, МАЄШ БУТИ ГОТОВИЙ ВІДБИТИ НАПАД»
— Як ви потрапили на той блокпост, через який зі Слов’янська виходив Гіркін?
— Після операції в Бердянську, генерал Ольховський дав нам два тижні, щоб привести себе до ладу, бо ми жили в полях, ночували в балках, щоб не заїжджати в Бердянськ і не привертати до себе уваги. Жили в полі, щоб все було, як у бойових умовах, і нас ніхто не міг спалити. Ми приїхали, нас вшановували, нагородили грамотами, дали премії. І надали два тижні на відпочинок. Потім мене викликав Віктор Іванович. Каже: «Нове завдання. Відбирай 25 людей. Тобі потрібно виїхати в місто Слов’янськ, там вже точаться бої, є перші жертви. Знайди таких, хто готовий виконувати завдання. Найголовніше – щоб ти після завдання всі залишилися живими і повернулися додому». Я вишикував особовий склад. Хлопців з «Беркуту» залишалося десь 70 відсотків. Це була маленька рота, чоловік 60.
Я знову повертаюся до Майдану: чому працівники міліції вбивали людей? Може, у когось не витримали нерви, хтось не зрозумів, чого він взагалі прийшов у міліцію… Багато і таких було. Якщо людина тривалий час має зброю, у неї в голові завжди крутиться одна звивина. На той час була стаття 15 і 15-прим – застосування зброї. Після пострілу ти повинен написати рапорт: які є обґрунтуванням для її застосування. На всіх штурмах, на всіх затриманнях я ділив людей. Всі ми різні, у нас різна психіка. Зараз на фронт беруть всіх, хто тримав зброю і хто не тримав. Але є холерики, а є меланхоліки. Є такі люди, які, беручись за зброю, одразу кричать: «Треба стріляти!» Він навіть не розуміє, що робить, але робить. У кожному підрозділі був психолог. Я давав йому завдання виявити психотип людини.
Наприклад, двічі на затриманні були Серьожа і Ваня. Ваня хапався за зброю, коли її не треба витягати. Є такі ситуації: нащо витягати зброю, коли треба за дві-три секунди добігти до об’єкта, зробити кидок йому в ноги, покласти його на землю, вдягнути кайдани – і все. Не треба його бити, ти просто спіймав його зненацька і затримав. А є такі ситуації, коли треба застосувати зброю. Але треба розуміти, як саме. Ти можеш легко вбити людину – але ж це чийсь син, чийсь батько, чоловік… Поліцейський повинен завжди, якщо стріляє, цілити по кінцівках. Це непросто. Я привчав своїх людей: коли розумієш, що вже все, вбивають – тільки тоді завдавати ураження, яке призводить до смерті. У моєму підрозділі взагалі не було таких випадків, стріляти стріляли, але тільки ранили людей.
6 червня 2014 року особовий склад спеціальної роти міліції Головного управління МВС України в Запорізької області ніс службу в зоні АТО на блок-посту №5 біля міста Слов’янськ та на горі Карачун.
Виходячи з таких принципів я і підбирав хлопців для відрядження у Слов’янськ. Вони вишикувались, поговорив з ними. Вийшли 25 людей, я їм подякував, сказав: «Готуємося. У нас є три дні». Дав завдання взяти старі бронежилети, порізати їх на бронепластини, щоб посилити бокові пластини, зробити пахову частину. Тому що, які б завдання не ставилися, я завжди стояв на тому, що треба бути готовими на сто відсотків. Колись у Криму я їздив затримувати злочинну групу, ми їхали на одне, а вийшло зовсім інше. Відтоді я почав завжди готувати особовий склад до того, що ми їдемо на одне завдання, а приїжджаємо – і там все буде по-іншому.
Ми підготувалися, набрали все, що є. Я вигріб з області всі боєприпаси, хоча нам було написано: «Два боєкомплекти». Але я розумів, що два боєкомплекти – це нічого. Взяв тонну боєприпасів в області, гранатомети, кулемети, зібрав всі підствольники, які колись нациганив з інших підрозділів. У мене було п’ять РПГ-25, три гранатомети РПГ-7, два кулемети ПК – це на 25 осіб. На кожного було по десять БК. Я знав, що мені все це знадобиться.
Прийшла команда 6 червня прибути до Ізюма. Приїхав генерал Ольховський, дав нам напутні слова, потиснув мені руку і сказав: «Саша, я тебе прошу, щоб всі повернулися додому». Я йому сказав: «Все добре, Вікторе Івановичу, зробимо».
В Ізюмі на той час був центр, де перебувала Нацгвардія. Приїхав полковник з Нацполіції, начальник департаменту громадського порядку. Каже: «Саша, твої люди готові? У нас на п’ятому блокпосту стоїть івано-франківський «Беркут», але у них там вже одного з міномета вбило, підбили вертоліт, який сідав. Загинуло вже 14 чоловік…» Говорю: «Немає питань. Буде команда – буду виконувати». – «Та ні, ти поговори з людьми». – «А що говорити з людьми, якщо приймаю рішення я? Люди мені довіряють». Він сказав: «Добре. Тоді завтра о четвертій годині підійдеш сюди, тебе заберуть і повезуть до вертолітного полку. Сядете на борти і полетите туди».
На ранок 7 червня ми о четвертій приїхали в авіаційний полк, який стояв у полях – височенні соняшники і гелікоптери… З ранку до 17 години ми сиділи на цьому аеродромі. Літали групи спецназівців туди-сюди, прилітали то поранені, то вбиті. Ми це бачили. Деякі хлопці вже почали піт витирати. Я їх всіх настроював: «Хлопці, це єрунда. Основна задача – друг за другом дивитися і один одного прикривати. А далі всі в бою прорвемося». Для себе я розумів, в першому бою хтось відсіється…
Ми сіли у два гелікоптери і полетіли у Слов’янськ. П’ятеро моїх людей мали сісти на гору Карачун – на посилення карачунської групи. Інші двадцять – на п’ятий блокпост. Так і вийшло. Один вертоліт сів на Карачуні, спокійно, без стрілянини, другий – на п’ятому блокпосту. Висадилися, розвантажили БК. На той час там були десантники 25-ї бригади, декілька взводів з різних парашутно-десантних рот, були хлопці з Нацгвардії, бригада Кульчицького. (Сам Кульчицький на цьому ж посту і загинув, за сто метрів від хлопців.)
Я там зустрів командира десантників Андрія Ткачука, на той час старший лейтенант чи капітан. Молодий хлопчина, худенький, але бадьорий. У нього було три взводних. Питаю, яка обстановка. «Стріляють. Ввечері стріляють, на ранок стріляють, вдень мінометами криють». Питаю, де нам можна розміститися. «Та вибирайте, де хочете». Залишилися місця після хлопців з Франківська, які полетіли. Я розклав БК в одному місці, назначив часового. Ну, і щоб хлопці не розслаблялися, провів політінформацію: багаття, чай…
Десь о 22.30 почався перший обстріл. Хто був на п’ятому блокпості, знає: якщо стоїш спиною до посадки, з правої сторони є тік. От з того току… Мабуть, там зверху стояв кулемет і стріляв по посадці трасерами. Ми бачили, як кулі летять. Мої хлопці необстріляні, в боях ще не були, побігли ховатися, а я почав кричати: «Зайняти кругову оборону!» Ще з армії (я служив у розвідці) знаю: якщо починається обстріл, треба зайняти кругову оборону, зрозуміти, звідки ведеться обстріл, і давати команду на ураження тих позицій, з яких ведеться вогонь. Крикнув. Хлопці залягли. Потім десантник каже: «Поки не стріляйте, бо ми не знаємо, куди стріляти». Стрілянина тривала буквально пів години.
Переночували. А зранку я сказав: «Все, лафа скінчилася. Беріть лопати і копайте бліндажі». Я розумів, що просто полежати на траві, як робили ті, хто був до нас, не вийде. Нам у «спадок» залишили імпровізований навіс, з плівки, на землі лежали спальники. Оборонних споруд не було. На дорозі стояли чотири БМД, дві з них – БМД-2, одна БРДМ і одна БМД-1. Я спитав у командира: «БК на них є?» – «Є. Але БК фугасні, немає кумулятивних. Якщо підуть танки, стріляти в них сенсу немає». Питаю: «Кулемети працюють?» Виявилося, не працюють.
Взагалі, з технікою було печально. Одна заводилася, дві не заводилися. Ці чотири стояли у мене, ще одна наверху, у нацгвардійців, вона була в робочому стані. На ній стояв ПТУР. Я спитав, чому той підрозділ стоїть зверху, Андрій відповів: «Нацгвардію поставив зверху, тому що там хлопці патріотичні. Підходять місцеві, і щоб між ними не було лайки, я дав команду: ідіть на той рубіж і утримуйте зверху, від саду». Кажу: «Добре». У нас з ними була неприємна ситуація… для них бушлат з написом «Беркут» – це все… «Беркутня», вбивці»… Я кажу: «Хлопці, та ж ми не всі вбивці, зрозумійте!» – «Ні!» Вони нам не давали зарядки заряджати, телефони – у них був генератор, а у нас ні. Ну, то таке… Потім ми розібралися, і хлопці варили нам борщі, супи носили, все було добре. У кінці руки тиснули, обіймали і казали: «Спасибі!»
Славянск. На заднем плане – гора Карачун и телевышка
Ми накопали окопів, кожен зайняв свою позицію. Я наказав зробити правий і лівий фланги. Організував тактичну групу серед своїх: якщо прорив з правого флангу, тактична група зі мною висувається вправо, якщо з лівого – вліво, якщо спереду, з фронту – біжимо туди, якщо позаду – біжимо туди. В цілому, розподілили ролі.
Командир десантників це побачив, і говорить: «Дякую, командире! Тому що у нас хлопці 94-го року, зовсім молоді». Дійсно, людей взяли з «гражданки», вони ніколи зброю в руках не тримали.
Так почалися наші щоденні бойові будні. До обіду нас міномет обстрілює, пресловута «Нона». Після обіду якесь ДРГ прибіжить з Краматорська, від щита постріляє – там з лівої сторони, як їхати на Краматорськ, був такий здоровий щит, от вони під щит ляжуть, вийдуть з посадки і стріляють.
8 червня десь о четвертій ранку я лежу, поруч, як завжди, автомат, Чую – шелест гусениць. Кажу: «Хлопці, це танки…» Кричу: «По посадці підйом! Бойова тривога!» Всі вскочили. На той час чую: гул посилюється. Всі почали діставати гранатомети. Поруч був бліндаж десантника, старшого лейтенанта, толкового хлопця. Він дістав гранатомет, каже: «Командир, візьміть!» Це був РПГ-26. І тут бачу: летить не танк, а «імерка» – машина розміновування на базі танка, здорова машина, з ковшем, лопатою, на якій сиділо декілька терористів з автоматами і стріляли у посадку. Він йшов понад посадкою в сторону Слов’янська.
Я витягнув гранатомет, зробив постріл. Стріляв зверху вниз, ракета рикошетом – і пішла далі. Спитав, у кого ще є гранатомет. Десантник витягнув мені ще один. Їде ще одна «імерка», стріляю по ній. А між деревами гусениці не видно, видно тільки кабіну, вона така… метр на метр. Стріляю туди – знову рикошет, і ефекту ніякого немає. Але випав якийсь хлопець: боковим зором побачив, що я стріляю – і вистрибнув. Машини розвертаються, виїжджають по посадці і починають чавити наших хлопців.
Мені дають ще один гранатомет. «Імер» підходить буквально за 15 метрів від мене, стріляю. Поцілив. Бачу, як башту між траком пропалює реактивний струмінь, заходить в танк. Але все ж він поїхав у бік Краматорська. На місточку над трубою в асфальті він ледь не перекинувся. Другий пішов на Слов’янськ.
Все затихло. По рації питаю, чи всі живі. Мені доповідають: так, одного терориста застрелили. Кажу: «Доповідь почув, йду на місце». У самого з вух тече кров, бо перебило барабанні перетинки і отримав контузію, але іду. Лежить чоловік років 45-50, з автоматом, пістолетом.
Питаю, як все було. Десантники кажуть: «Він стрибнув до нас в окоп, а нас там чоловік шість сидить. Як його побачили, у всіх руки заклинило від страху. Він каже: «Ну що, хлопці, привіт, ви попали!» Перший спробував пересмикнути автомата, та він не пересмикнувся. У другого – також. Тільки третій випустив з автомата всю чергу …..» Кажу: «Покажіть автомати». Вони показують, а вся зброя іржава, патрони іржаві. Покликав їхнього командира: «Андрій, зливай з танка масло – чистьте зброю». Почистили, перебрали магазини. Погода тоді була сирувата, то дощ, то сонце, і зброя моментально хапала іржу.
Після того випадку до нас прилетіли гвинтокрилом два сапери, один з Кам’янця-Подільського, капітан, а другий з Сум, з якоїсь саперної частини. Я говорю: «Хлопці, допоможіть нам. Засобів ураження мало і вони малоефективні, якщо ми по «імерах» разів вісім стріляли і не підбили…»
До речі, ще про той бій. Буквально за годину після нападу на нас в російських пабліках прозвучала інформація нібито від Стрєлкова, що була проведена спеціальна операція спецпідрозділом «Рись», в ході якої вбито 20 «фашистів», половина закопана, половина розстріляна. В ході бою підбито один «імер», Міхалич доїхав до Краматорська і згорів всередині. Нас порадувало те, що ми одну машину таки відмінусували, плюс Міхалич…
Гелікоптером нам привезли воду. А ті два сапери – міни ТМ-62. Я їм сказав: «Допоможіть, будь ласка. Я не військовий. Колись служив у розвідці, а так все життя – у міліцейських спецназах». Зробили дві скрутки. Поставили їх перед постом і за постом. Це були скрутки на мотузку, ТМ-ки зв’язані між собою, на дві полоси проїжджої частини. Плюс хлопці поставили ще пару мін, тому що ми зробили лінію оборони не тільки в посадці, а й за її межами.
Здається, посадка дає якусь перевагу – є враження, що дерева тебе врятують. Але це не так. По-перше, це хороший орієнтир для артилерії. Артилерист бачить посадку: б’є вправо 50, вліво 50, спереду 50, позаду 50… Ще дуже погано, коли артилерійський снаряд попадає в дерево, уламки б’ються об нього, падають на землю, і хто є на землі вражаються. З підствольниками та сама історія, куля дає рикошет – та сама історія. Тобто, посадка не є правильним місцем. Ми зробили відходи від посадки, щоб військовослужбовці могли переміщатися вліво-вправо, займати оборону і вести бій.
Буквально пару днів проходить – під ранок знову прохід ДРГ в нашу сторону. Працює моя група з того місця, де сиділи нацгвардійці Кульчицького. Вони входили в загальну групу, якою ми командували з Андрієм Ткачуком. Чому так? Одмотуємо назад: я почав перевіряти пости – всі сплять… Всі, і мої, і його. «Ні, хлопці, такого не буде». І почав їх дублювати. У цьому посту сидять два десантники і двоє моїх. Повидавав їм нічні прилади, які у мене були, тепловізори – вони у мене на той час вже були, бо я любитель полювання, брав їх з собою, знав, як користуватися.
Під ранок, десь о четвертій, почався бій з боку Краматорська. Там є очисні споруди, з них почали бити по нашому посту якраз по тій групі, де сиділи бійці Нацгвардії. У них був АГС-17. Поранення отримали два нацгвардійці, не дуже тяжко, їх пізніше евакуювали. Ми висунули туди тактичну групу, напад відбили. Показали ефективність моїх перестановок.
Олександр Панченко і Андрій Ткачук, десантник 25-ї бригади, два Народні герої України
Можу відверто сказати, що тоді деякі офіцери казали: «У нас навчання «Весняна злива». Це не наша війна». Я намагався їм пояснити: «Хлопці, якщо тебе вбивають, не має різниці, «весняна злива» чи не «весняна злива». Ти маєш бути готовим відбити напад на себе». До одних доходило, до других ні. Одні ходили мародерити – поруч була заправка з кафе, — то кави накрадуть, то ще щось. Я раз сказав командиру, другий: «Не можна цього робити. Ми люди. І місцеві потім скажуть, що тут були не українські солдати, а реальні фашисти, які грабують народ».
Кілька разів нам парашутним способом спускали посилки. Я брав свою тактичну групу, заводив дві БМД. Одна заводилася, а другу заводили від неї, тому що акумуляторів не було, масла в танках не вистачало, щоб завести. Ми їздили за цими посилками. Саме під час такого скиду над нами збили наш літак Ан-30. Він скинув нам і на наступний блокпост все, що мав на борту, а сам впав у Луганську, весь екіпаж загинув… Після цього нам перестали кидати посилки.
Якось одна передача впала в Слов’янськ. Я заїхав на БМД прямо туди, в місто. На блокпосту стояли російські казаки, звідти лунали постріли в мій бік. Ну, ми посилку забрали. Там були сухпаї, тушонка, картопля, вода. А одна посилка з боєкомплектом впала прямо під блокпост росіян. Якщо їхати в Краматорськ зі сторони Слов’янська, з правого боку була червона заправка. І от між заправкою і блокпостом (там десь метрів 500-700) впала наша передача.
Я туди теж з’їздив – сам по полю біг, знайшов ту посилку по парашуту: там йде високовольтна лінія, і на ній висів парашут. Стрибнув з БМД, яка зупинилася в посадці, щоб по ній не вели вогонь. Сказав: якщо не найду, прибіжу назад, якщо найду, то помахаю. Побіг по пшеничному полю. Побачив, що там БК, помахав – вони приїхали. Поки ми грузили, по нас стріляли, але дистанція велика, не влучили. Ми завантажились і поїхали.
Потім у нас закінчилася вода, її не було, мабуть, тиждень. Добре, що йшли дощі: хлопці збирали дощову воду, її пили, вмивалися дощем і росою. А на блокпосту, який стояв за нами на трасі Ростов — Харків, проходив канал. Там стояв тернопільський спецназ, мої знайомі ще по «Соколу». Вони набрали мене: «Саша, ти тут?» – «Так». – «То ви там відбивали?» – «Так». – «Ну, ми так і зрозуміли. А як взагалі справи?» – «Та як — води немає». – «А все інше є?» Кажу: «Всі інше є». – «А давай я спробую взяти у десантників «Урал» і привезти тобі воду. За садом, де вбили Кульчицького, є поле». – «Добре». Подивилися по часу. Я взяв БМД, посадив свою групу, шість чоловік, і ми на БМД поїхали.
Взяв десантника Максима, молодий хлопець 1994 року народження, йому ще було в радість кудись їздити, воювати. Він механік-водій. Поїхали десь о 12-й ночі, о першій ночі зустрілися з хлопцями в полях. Звичайно, заблукали, бо темно, а ми їхали без світла. За садом, а де? Сад тягнеться далеко. Не розуміли, де ми, що ми… Почули, що по полю їде машина. Я наказав стояти, заглушити двигун.
Зайняли лінію оборони. Буквально хвилин через 15 під’їжджає «Урал». Я кричу свій позивний (у мене позивний був – Хохол), а мені кажуть: «Саня, це ми!» Вони нам перевантажили все, що могли, віддали всю воду, що у них була. Кажуть: «Саня, спасибі тобі, що ти там сидиш!» — «І вам велика подяка». Так у нас з’явилася вода.
Все було добре, але я розумів: скоро підійде той час, коли набіги закінчаться, і буде справжня війна, справжні бої. Тому що фронт піджимався. Наші сили почали підходити до міста. Розумів, що Гіркін буде шукати вихід з цієї ситуації. Плюс на той час ми чули по радіо, що їдуть два танки і чотири БМП йому на підмогу. Питаю: «Хтось тут до мене робив якісь виходи в радіусі до кілометра, щоб зрозуміти, де хто є? Хтось кудись ходив з блокпоста, щось бачив – де наші, де не наші, де вже сепаратисти?»
Взяв бійця, і ми з ним почали ходити по посадках. Дійшли до Краматорська, подивилися, як там на блокпосту. Потім пішли в сторону Слов’янська. Там було два блокпости, на одному стояли терські казаки. Вони пиячили, кричали, могли стріляти всю ніч. А за ними стояли чеченці. Між чеченцями і казаками раз на два-три дні зав’язувався бій, вони між собою стрілялися. А чому? Ми дійшли до блокпоста, полежали, послухали, що вони між собою розказують. Вони говорили, що їм не привезли поїсти, тому між собою собачилися.
Коли була змога, бійці ремонтували техніку, готуючись до можливих важких боїв
Потім ми з моїм бійцем пішли до гори Карачун. Для чого? Треба було знайти шляхи, якими нас могли б евакуювати, врятувати поранених, вивезти вбитих, якщо почнеться великий бій. Російською – підготувати «пути отхода». На той час у Слов’янську – за тими даними, які нам озвучували по рації, – перебувало до півтори тисячі бойовиків. У Краматорську ця цифра була трохи більша, десь до 1700 бойовиків. Наскільки це правда, не знаю, я їх не рахував, бачили їх тільки в бінокль. Бронегрупа в них була.
Думаю: якщо відходити, то до траси Харків – Ростов я не відійду, бо там поля, все відкрито, там мене розстріляють. На Краматорськ йти сенсу немає, тому що нас там приймуть з «распростертыми руками», на Слов’янськ йти – самогубство… Якщо відходити, то тільки до гори Карачун: гора на висоті, нас може прикрити артилерія, а там треба тільки перейти річку, і далі поранених довезуть на БМД, а ми дійдемо пішки.
Все було ніби правильно зроблено. Ми спустилися з бійцем до річки – води хотілося просто пипець як, купатися також. Але там була здоровенна газова труба, діаметром десь метра півтора. Я зрозумів, що по цій трубі ми зможемо перенести поранених, якщо щось трапиться. Але біля цієї труби був опорний пункт терористів. Там кричала музика, робив генератор – на той час електрики не було, весь Слов’янськ був без світла. Я побачив, що там озброєні люди. Якби ми мали евакуювати поранених, це не було б перешкодою – ми б їх перестріляли. А на той час вступати в бій я не став — нащо палити єдиний коридор, по якому можна виходити? Ми повернулися назад, знову все обмізкували. Я призначив групи відходу, групи відбиття нападу – про всяк випадок.
«ПІСЛЯ БОЮ Я ДОПОВІВ СВОЄМУ КОМАНДУВАННЮ: ТАК І ТАК, ВСІ ЖИВІ І ЗДОРОВІ, ОДИН ТЯЖКО ПОРАНЕНИЙ»
— Почалися важки бої в Семенівці, потім в Миколаївці, в самому Слов’янську, – продовжує Олександр Панченко. – Я розумів, що ось завтра-післязавтра буде прорив. Доповідав це всім. На жаль, всі чомусь думали, що Гіркін не піде сюди, що це легкий шлях. Я казав: «Навпаки, противник – така ж людина, так само тактично підкована». Я добре розумію, як можна обійти будь-який блокпост. Беруться два КамАЗи, чотири кулемети – в кожну машину по два. Один кулемет працює, три мовчать. Другий запрацює – всі мовчать, перший перезаряджається. Йде стрільба. А оскільки на той час наші військові і всі інші не вміли воювати і не хотіли воювати, голову ніхто не виставляв, всі лежали на землі: нехай ідуть, аби тільки не чіпали. Я це розумів. І завжди казав: якщо починається бій, так – треба ховатися, але хтось повинен сидіти в безпечному місці і дивитися на поле бою.
Я наводив декілька прикладів. Коли стріляють з міномета, поки ми лежимо в окопах, потім підходять на дистанцію 200 метрів і вже стріляють з підствольних гранатометів – наші хлопці лежать. Підходять на 50 метрів, кидають гранати, потім підходять на десять метрів і розстрілюють в окопах… І зараз така саме ситуація. Я вчив своїх, що завжди треба дивитися, знайти таке місце, де ти будеш спостерігати за полем бою. Окопи мають бути окопами, опорні пункти – на висоті, де кулеметник повинен водити кулемет вліво-вправо і косити всю піхоту противника. Ми все це зробили.
Підходив той день, коли вже дійсно вітер пах боями. Це було із Семенівки, звідки чорний дим йшов на наш блокпост. Всі розуміли, що завтра-післязавтра можемо бути й ми… Четвертого липня по рації, я так зрозумів, що це був генерал Муженко, сказав: «Тримайтеся. В місті стоїть колона». Відповіли: «Добре». Я наказав своїй тактичній групі посилити всі пости. Всі розбіглися по своїх підготовлених позиціях, а вони були не тільки попереду, а й позаду і по флангах. Тому що я розумів: треба завжди розраховувати, як може піти ворог. Я би не пішов тільки в лоб, я пішов би і в лоб, і збоку, і ззаду – з усіх сторін. Що і було зроблено ворогом.
Десь о 22 «з копійками» сильно загула техніка. Нам хлопці з Карачуна почали по рації кричати: «Дивіться, колона стоїть від СБУ Слов’янська і вже практично біля стели на виїзді». Ну, біля стели її не було. За нею – досить крутий поворот, то вони були за ним. такий сильний заворот – вони стояли за ним. Але ми чули, що гуде десь поруч. Я взяв гранатомети, напевне, штук шість, взяв мішок – там було десь 50 гранат, до 50 пострілів на ВОГ-55.
Я підійшов до механіка-водія, він сидів в окопі. Кажу: «Сядь, будь ласка, в машину, задля однієї мети». – «Якої?» А весь інший екіпаж сидів в окопі за машиною, в посадці, я ж був на дорозі біля БМД. Кажу: «Твоя ціль – включити лампу-фару». – «Навіщо?..» — «Ти ж танкіст, — кажу, – розумієш, що оптика…» – «Все, командир, зрозумів!» Я хотів осліпити оптику потужним прожектором.
Мінний трал вже був на дорозі, саме на проїжджій частині. А там був ще острівець – зелена розподільна зона. Терористи за декілька днів під’їжджали туди на велосипедах, мотоциклах: «Може, вам води привезти, може, хліба? Може, купити вам цукерок, цигарок?..» Дивилися наші мінні загородження. І на той момент воно все лежало так, як у звичайні будні дні, зліва і справа. А на середині дороги, де підірвався танк, мін не було. Я заліз в БМД-1, що була справа. До цього ми відремонтувати три кулемети – зі всіх кулеметів зібрали, перебрали і зробили. Зарядили півтори чи дві тисячі патронів, забили БМД, наклали туди гранатометів.
Я зарядив снаряд у гармату, думав: якщо піхоти буде багато, заскочив туди, стрельнув, вискочив… Давай робити такі засідки з бійцем Олександром Бондаренком. Стали ми за танком навпроти механіка Бажури. Стою з гранатометом. Різко все потемніло. Я підняв тепловізор, бачу, їде танк. Кажу механіку: «Їде танк. Я тобі стукну по броні, коли увімкнути».
Я з гранатометом вийшов попереду БМП метрів на десять, за мною Сашко Бондаренко з автоматом – прикриває. В цей час Бажура вмикає тумблер (не знаю, може йому почулося чи ще щось), загоряється лампа-фара. Я стою попереду, як «тополь на Плющихе», з гранатометом, кричу: «Виключи!» (сміється), а його вже немає: він в танку надів шлем і сидить «на взводі».
В цей час йде постріл в мою сторону з танка. Танк б’є, десь за БМД вибух, нас з Бондаренком кидає на землю, робимо кульбіт. Встаю – і з коліна стріляю в танк. Стріляю, а з нього другий постріл летить у нас. Він б’є ще, десь уверх у дерево, з дерева рикошет – б’є в БМД Ткачука, що стояла в посадці. Автомат Ткачука лежав зверху, його пробило, він зігнувся. А Ткачук знаходився в бліндажі – це потім, вже на ранок, я узнав цю історію. Танк після мого пострілу зупинився. Ми з Бондаренком відкочуємося назад, за БМД, я беру ще гранатомет, виходжу. Танк стоїть, нічого не робить. З-за нього виїжджає БМД і летить повз нас.
Я натискаю РПГ-22, а мій напарник його не звів, кидаю його, беру автомат. Попереду їде БМД, на ній сидить купа піхоти противника. Бачу, що попереду сидить механік в касці, він отак їде і на мене дивиться. Натискаю на курок – і всі, що там сидять… Чую крик, в того, що сидів попереду, голова впала вліво – і БМД пішла в сторону нашої посадки. Маленький поворот – і стала. Бачу, як у німецьких фільмах про війну: гусениці шкребуть, а танк стоїть на місці…
Бачу, що вже йде ураження від моїх хлопців, які зверху б’ють по цій машині, мені вже не треба туди бігти. Сашко подає мені гранатомет. Проїжджає ще одна БМД чи БМП. Кажу: «Саня, напевне, не попаду – темно». Все горить, але темно. Я цілюсь, стріляю з гранатомета – летить граната, вибух. І одразу в машині два задні люки відпадають, я бачу світло, і звідти вилітають якісь люди. Сашко стріляє по них.
Знову беру гранатомет, але тут починають стріляти по нас – танк ожив. Моя версія, чому ожив: коли ми в них влучили, танкіста я осліпив, він у триплекс не бачив, тому відкрив люк. У мене є відчуття, що я попав у люк. Тому що ми потім знайшли цього танкіста: у нього голова, рука і два ребра були пошкоджені. Він лежав десь метрів за десять від танка. Думаю, його з танка викинуло вибуховою хвилею, і танк став. Я стояв трохи вище, танк унизу, і я вдарив так, що кумулятивна граната все-таки влетіла в танк.
Звідти почалася кулеметна стрільба – два танкісти були живі і почали працювати. З танка пішов димок з люка. Потім за танком заїжджає БМП – і підривається. Вона підірвалась на мінному загородженні. А танк стояв на зеленій зоні. Я бачу, як БМП заїжджає, вибухає, зупиняється. Але вибухнув передній трак, а пушка розвертається – і починає стріляти по нас. Він зрозумів, де ми. І стріляє так, що ми з Бондаренком лягли поруч з асфальтом в улоговинку для стоку води. Лежимо, а все летить – каміння, уламки…
Мені пощастило. Я лежав на спині, не міг перевернутися на живіт – мені отут уламок перебив бронежилет, різанув по животу, влетів ще один уламок – затримався в кевларі. Отак ми лежали… Під час бою навіть не розумієш, скільки часу минуло – вибухи, гул, стрільба. Кажу: «Саня, треба щось робити». І ми починаємо відповзати на спинах ближче до БМД, де був Бажура.
Перевертаюся, стаю на коліна, і з Сашком починаємо працювати в ту сторону: беремо гранати, кидаємо туди. Такий інтенсивний вогонь вівся, що я подумав: вони захопили нашу БМД і з неї по нас стріляють. Екіпаж, який там сидів… Там був мій боєць Булгаков Олег, йому куля попала в плече і залишилася в шиї, він поранений, але живий. Десантник загинув – йому відірвало голову уламком снаряда, коли той летів з танка і вибухнув в землі. А Максима засипало землею. Троє живі лягли, а той, якому відірвало голову, впав на них зверху – так всіх, напевно, врятував. Вони вели бій зверху, прикривали мене, і їх там побило.
Говорю Сашку: «Треба перебігати на ту сторону, щоб не захопили наш танк». У мене в голові весь час: наш танк! Ми перебігаємо на іншу сторону, я сів за правий бік, Сашко – за лівий. Питаю: «Що ти спостерігаєш?» – «Командир, попереду танк, але він вже горить». З танка йшли постріли – дзень-дзень, детонували патрони. В цей час двоє вистрибнули з танка і побігли у бік посадки, в балку. Я почав по нис стріляти, вони впали – не видно. Я дістав тепловізор, дивлюсь…
Ні, трохи не так було. Спочатку перед танками були дві легкові машини. Одну ми зупинили – вразили, з неї повистрибували люди. Потім, як ми стояли біля БМД, в тепловізор я побачив, що внизу в полі лежать якісь люди. Я декілька черг туди зробив, кричав їм: «Здайтеся, будь ласка!» російською мовою. Вони мовчали. Ми тоді туди накидали гранат. Мовчали. Тоді ми знову накидали гранат. Потім кажу: «Если хотите остаться живыми, выходите!» Дивлюсь – починають підніматися. Кажу «Зброю кидай на землю і йди сюди». Це було вже, напевне, під ранок, почало трохи виднітися. І в цей час…
А там великий підйом, щоб до нас підійти. Бачу, йдуть троє, та не розумію, хто саме? У цілях безпеки дав команду зняти штани і опустити донизу – зв’язати ноги, щоб чоловік не міг бігти. Вони зняли штани. Підійшли поближче, дивлюся: щось труси не ті у деяких… Вони почали підніматися, і виявилося, що серед них одна жінка з каналу РЕН-ТВ, ще одна – з батальйону «Рись», снайперка. Третій – хлопець-водій. Ми їх підняли, завели до себе.
Вони потім допомогали лікувати наших поранених.
— А де була вся колона?
— Як ми підбили танк, БМП одну, другу, БМД, на цьому бій закінчився, і колона на нас вже не йшла. Доїжджали до нас, розверталися і одразу їхали у зворотній бік. Я просив хлопців, які були зверху: «Заблокуйте, десь через сад йдуть». Але ніхто нікуди не йшов. А ті пішли через сад і вийшли на Краматорськ…
Я дав команду зачистити всі позиції, де поранені, недобиті, живі, надати якусь поміч, наших порахувати. Знайшли ще одного сепаратиста – сховався в кущах. Йому дали команду: «Виходь, здавайся, кидай зброю!», на що він не реагував. Була застосована зброя, його вбили.
Потім ми підійшли до БМП, де пізніше всі фотографувалися.
— З відірваною баштою?
— Ні, ту підірвала 128-а. Та зелена, баки відкриті, купа сміття лежала, один труп лежав, друге тіло… Зелена така, вона стояла попереду, на Краматорськ. Ми підійшли до неї. Мої бійці кажуть: «Командир, не підходь, там хтось ліхтарем світить. І кричать». Я дав команду: «Хлопці, здавайтеся!» На це ніхто не відповідав. Мої бійці: «Командир, давайте ми відпрацюємо». Кажу: «Добре, беріть два гранатомети і стріляйте».
Вони випустили в ту сторону пару черг з кулемета. Потім я підійшов. З БМП вилізли два терористи, один сів під БМП, другий – за ним. Мої хлопці їх знешкодили. Коли я підійшов, ніякої допомоги не треба було, вони вже помирали.
Ми зібрали зброю, в сторону поклали. Дав команду всім порахувати. Сказали, що немає трьох. Наказав швидко зайняти всім оборону зліва і справа, тому що зараз піде команда, що колона розстріляна, сепаратисти з Краматорська підуть їм на допомогу, підуть зі Слов’янська, і нас всіх тут розстріляють. Я розумів, що зараз нас всіх затиснуть тут в кулак. Хлопці зайняли оборону. Ну, вже всі на адреналіні… Адже побили стільки всього, ніхто не думав, що таке трапиться. А коли все відбулося, всі підбадьорилися.
Я пішов туди, де по рації не було нічого. Підходжу ближче, чую, що по рації хтось мені каже: «Командир, я тут!» Я підходжу до окопу, а окопу немає, він заритий. Кричу: «Швидко сюди лопату!»» Підбігли десантники, що були призвані по мобілізації – мужички, не діти, років по 45. Кажу: «Швидко копайте!» Першого викопали отого хлопця без голови. Другий за ним був наш Олег Булгаков, він був у тяжкому становищі, втратив багато крові. Його доразу віднесли до лікаря, той почав робити йому реанімацію. На радість, всі медикаменти були, було чим поповнити нестачу крові. Ті дівчата, яких ми взяли у полон, допомагали, вони реально молодці, плакали, але робили. Потім ми викопали Максима. Він був просто… Отак постав – стоїть, посадиш – сидить. Сидить з гранатою, в руках кільце. Я її забрав: «Навіщо вона тобі?» – а він нічого не розумів. Напевно, як зустрічав бій, так і лишився…
— А хто по рації вийшов?
— Олег Булгаков. Він лежав і натискав тангетку. Я чую – пікає, та не розумію, хто це. А його ледь чутно було, бо лежав у землі. Ще б трохи – і вони, можливо, задихнулися б.
Ми ще пів години на адреналіні чекали атаки. На нас ніхто не нападає. Все затихло. Але було побоювання, тому що вже пішла інформація, що будуть мститися за свою бронегрупу. Години через дві їде якась машина зі сторони Слов’янська. Кажу: «Не відкривайте вогонь – треба зрозуміти, хто це». Приїздить червона машина, виходить якийсь дядько. Мене гукають хлопці: «Підійдіть, командир, тут людина, каже, що він розвідник». Я виходжу: «Хто ви, що ви?» Він назвав мені якийсь позивний. Кажу: «Я в цьому не розбираюся, у мене тут отаке горе, а ви зі своїм позивним». Він каже: «Я їду на Донецьк, там буду щось робити…» Кажу: «Добре. А що у вас в машині?» — «Та нічого нема». Починаємо дивитися. А там списки всіх, хто отримував у Гіркіна зброю: копії посвідчень, копії паспортних даних. Кажу: «Ні, мабуть, ви не туди поїхали. Зараз почекаємо нашу контррозвідку, нехай з вами розбираються».
Потім хлопці пройшли по посадці, знайшли ще одного. 19-річний хлопець сидів метрів за 700 від нас, у нього був такий цікавий прибор, лазерна точка – він сидів і давав координати мінометникам. Нас у той день і в ту ніч обстрілювали з трьох позицій. Одна позиція – церква у Слов’янську, де стояла «Нона». Внизу між річкою стояв міномет, ще один стріляв з Краматорська. Оцей навідник давав координати по нас стріляти. 19-річний, дуже заїкався – напевно, боявся. Кажу: «Ніхто вас не буде вбивати!» А ще ті дівчата додали: «Нас не вбили, і вас не вб’ють». Ще одну дівчину витягли з танка – вона механік-навідник, руда така. Всі вони розказували, що служили у Стрєлкова, були в групі «Рись» – спецназ у них якийсь там сильний, що над ними там росіяни знущалися, примушували займатися проституцією… Ну, це їхні питання. Я своїм сказав їх не чіпати, не ображати, нагодувати, напоїти, перев’язати. У цієї дівчини-механіка були посічені ноги, бо коли БМД хлопці підпалили, їй розривами сильно побило ноги. Лікар замотав, все поробив.
Одразу після бою я доповів своєму генералу: так і так, всі живі і здорові, один тяжко поранений. Це було десь о третій ночі. Він доповів міністру, що бронегрупу зупинено, всі знешкоджені, є взяті в полон, всі міліціонери живі. Він сказав: «Добре. Чекайте заміну». А буквально через пару годин дзвонить мені замміністра, питає, чи все у нас добре. Кажу: «Так». А він: «Зараз ми до вас їдемо».
Приїхали. Бачу, спочатку якась передова група. Десантники 79-ої бригади під’їхали, вітають нас, тиснуть руки, подякували – і проїхали. Вони йшли на трьох БТРах, заїхали за нас і стали за бугор. Тут під’їжджають ще машини, з них виходять генерали. Бачу, йде Муженко, вийшов Гелетей, наше міліцейське керівництво. Командир десантників сидів у бліндажі, каже: «Я контужений». Я йому: «Ну, сиди». А тут кажу: «Андрій, ти, мабуть, вставай, твоє керівництво їде. Йди доповідай».
Я міг доповісти Гелетею, що зроблено. Але є військове керівництво, є міліцейське. Кажу Андрію: «Йди доповідай, а я доповім своєму». Підійшов до Гелетея, доповів, що група знешкоджена. Замміністра питає: «Це ви танками, літаками, гарматами розбомбили?» Кажу: «Так, гарматами, танками, літаками… (сміється.) Все самі зробили…»
«Я СЕБЕ З ДИТИНСТВА ГОТУВАВ ЗРОБИТИ ЩОСЬ ТАКЕ, ЧОГО НЕ ЗМОЖУТЬ ІНШІ»
— Скільки ще після цього ви пробули на блокпості?
— Ще два дні. Сьомого чи шостого липня на вечір виїхали звідти. Закінчився бій… Люди навіть з міцною психікою морально були втомлені… У деяких навіть хотілося забрати зброю і сказати: «Пішов геть звідси!» Той починає згадувати дружину, яку дуже любив, той вважає, що більше ніколи не побачить дочку, той плаче, що у нього мама сама рідненька, а той згадує, що чогось не доробив… Кажу: «Хлопці, у мене дуже багато друзів, знайомих служили в Афганістані.
Я себе з дитинства якось готував до того, що ти повинен зробити те, чого не зроблять інші (от чесно – завжди ставив для себе такі рамки). І коли спілкувався з хлопцями, які приходили з Афганістану, дуже хотів туди попасти, але я пішов служити у 1991 році, а там події закінчилися у 1989-му.
Я спілкувався з «афганцями» і черпав для себе те, що вони розказували. Що будь-яка спецоперація не значить, що ти повинен купляти подарунок мамі, ти повинен думати тільки за війну. Подумав за сім’ю – тебе вбили. Подумав, що купиш додому касетник «Шарп», – тебе вбили. Не думай ні за що, думай тільки за війну». І я це казав хлопцям у посадці.
Я за своїх хлопців був впевнений. Вони ж цілеспрямовано йшли служити у міліцію! Люди підібрані, пройшли психологів, тестування, були морально готові і підготовані. А за місяць війни проявлялися… Навіть ті люди, на яких я не міг подумати такого, ставали гіршими. У мене було декілька молодих хлопців, які просто підняли руку: «Командир, можна ми поїдемо?» Я їх не хотів брати, але взяв. Я їх сховав, поставив у таке місце, що як всіх вб’ють, вони тільки залишаться. Але саме вони першими стали в окоп – там, де всі лежали, сховалися. І вели бій.
А були такі приклади… От закінчилися боєприпаси, я Олександру говорю: «Саша, нам треба лізти до десантників і брати зброю». При цьому посадка іде трохи наверх, наче на бугор. Нам треба туди, а по нам строчить кулемет. Ми ліземо – гілки падають, кулі свистять. Долазимо до окопу: «Дай мені зброю!», а він: «Командир, не дам, це моя зброя». — «Так а чому ти не воюєш?» – «Бо це не моя війна». І це був офіцер! Як це?! Різні є приклади…
— Скажіть, цей бій був найважчий за всі десять років війни? Найважчий з тих, в яких ви брали участь?
— Так. Ми всі на той час не були готові до боїв. Що таке міліція – це точковий бій, 45 секунд. Захватили терориста – і на цьому закінчилося. А що таке вести бій з 22 години до 3.20 ранку, ще й при цьому у тебе немає важелів управління… Якби мої 20 чоловік і 50 десантників всі воювали, то там немає чого робити. Але ж воювала купка людей, а інші просто лежали в окопах. А на ранок ти бачиш, що всі – героїчні люди, підходять до тебе, тиснуть руку, кажуть: «Спасибі, спасибі!»… Питаю: а де ви були? Але відповідь вже не дуже цікава…
— Зараз росіяни тиснуть, щоб захопити Слов’янськ знову. Що ви думаєте про це?
— Ризик великий є і для Слов’янська, і для Краматорська, і для Костянтинівки. Чим хороша донецька територія – вона балкова. Якщо наші здадуть гору Карачун – все, Слов’янськ і Краматорськ росіяни візьмуть. Тому основна стратегічна задача – не віддати гору Карачун. Якщо стояти на Карачуні і дивитися на Слов’янськ, він буде зліва, а Краматорськ – справа. З правої сторони там є ліс, і за тим лісом також стояла наша артилерія. Треба, щоб всі ці висоти були наші, тоді ніхто не пройде, ніколи в житті. Я так гадаю, що Сирський розуміє задачу. У нього є важлива риса – він розуміється на війні.
— Що для вас значать слова «служу Україні»?
— Майже тридцять років я був офіцером поліції, на даний час я сержант в Збройних силах України, сподіваюся, пройду переатестацію і отримаю офіцерське звання. Для кожного офіцера існує одна присяга, яку він складає державі. Я свого часу присягав державі Радянський Союз. Іноді мені закидають, що я не присягав Україні… Та я разів п’ять це робив! Чому? Тому що перехід з міліції в поліцію – підписуєш присягу. Та підписати присягу – це одне. А читати – зовсім інше.
У тебе в душі все колотиться, коли ти читаєш ці слова: «Я, громадянин… Буду захищати свою державу…» Я завжди казав і своїм підлеглим, і офіцерам, коли бували якість суперечки: «Хлопці, присяга на вірність своїй Батьківщині дається один раз».
У мене немає іншої держави, крім України. Це моя Україна, я її охороняю. Я досі відчуваю себе тією людиною, яка повинна виконувати свій обов’язок, захищати своїх дітей, батьків, свою державу, все, що є на цій землі. Були моменти, коли мені пропонували: «Навіщо тобі потрібна Україна? Давай до нас!» Так перефарбовуватися, як у кіно «Свадьба в Малиновке» можуть інші люди, не я. Я повернувся зі служби в радянській армії додому, до мами й тата, це моя земля. І все. От я її захищаю, для мене це головне.
Віолетта Кіртока, Цензор.НЕТ Источник: https://censor.net/ru/r3499029