Позивний Пчола: Коли вороги тебе не бачать і майже не чують, передаєш координати, корегуєш артилерію - літати дроном дуже захопливо

Спочатку захищав Миколаїв. Тоді підписав контракт і поїхав на Бахмут. Був навідником. Потім почав літати на "Мавіку" — корегував артилерію. З часом перейшов на скиди, щоб самостійно нищити ворога. Нині керує екіпажами дронів. Має позивний Пчола.

- На строковій службі отримав позивний Шмель, — розказує мені в інтерв’ю. -Коли почав літати на дронах, в моєму батальйоні був командир міномета з таким самим позивним. Треба було нас якось відрізняти, щоб не плутати. Тому командир батальйону сказав: "Ти у нас ще маленький. Будеш Пчолою. І пішло-поїхало. Коли я почав робити скиди, про мене усі наші знали. То змінювати на Бджолу вже було недоречно.

- Як ви потрапили на строкову службу?

- Мені принесли повістку й спитали, чи піду в армію. У мене дід служив, тато й брат також, то чому я не буду?! І все! Тиждень на збори. Забрали у 79-ку, яка базувалася в Миколаєві. Щоб ви розуміли, на початку повномасштабної війни мені місяць залишався до демобілізації.

- Яким для вас став цей початок повномасштабної війни?

- Ми з хлопцями змінилися з варти, лягли спати. Прибігає командир роти, кричить: "Тривога!". Всі біжимо у зброярню, беремо зброю, захист. Далі — на точку, де мали зайняти оборону. Два-три тижні обороняли Миколаїв. Тоді прийшов наказ перевести усіх строковиків нашої бригади до Житомира. Нас вишикували. Полковник питає: "Хто вміє їздити на машині?". Підняв руку: "Я! Права маю". Другу своєму Микиті кажу: "Пішли зі мною, навчу тебе їздити". Отак ми двоє й залишилися у Миколаєві, а решту забрали. Потім у нас був вибір: або йти служити строкову службу в Житомирі до закінчення воєнного стану, або підписати контакт. Ми обрали другий варіант. Хотіли до кінця воєнного стану, але потрібно було зачекати пару тижнів. То ми підписали на півроку. І одразу поїхали на Бахмут.

- До Бахмуту повернемося. Хочу запитати про Миколаїв. Тут на початку вторгнення була вкрай важка ситуація. Як вдалося втримати місто?

- Це хороше питання… Думаю, завдяки тому, що до нього не так легко підступитися, як вони очікували. Плюс, наявність необхідної кількості військових частин. Тому ми змогли стримати ворога й не дозволити йому просунутися вглиб міста, де він міг закріпитися.

- Вам на той час було 20 років. Ви до того не воювали. Як реагували на те, що відбувається?

- Нас за півтора року строкової служби фізично й морально так підготували, що ми до цього ставилися спокійно. Війна – то війна. Коли до Миколаєва заїхали БТРи, ми сиділи в окопі. Була перестрілка. Вибухи. Тоді було трохи страшно. Пам’ятаю, як зранку кажу Микиті: "Ми живі. Пішли назад до казарми".

- Який слід у вашій пам’яті залишили ті часи? Чи Миколаїв був "квіточками" порівняно з тим, що ви далі побачили на цій війні?

- Це були дуже маленькі "квіточки", які тільки проростали із земельки. Після ми дуже багато всього пройшли. Для нас Миколаїв – то була ще навіть не війна.

1

- Так от після підписання контракту ви вирушили на Бахмут…

- Як нам розповідали? Зараз ми погрузимося, поїдемо до Дніпра, там почергуємо. Рушили ешелоном. Дивлюся на карту – ми вже у Бахмуті. Перші півтора місяця займалися тим, що грузили ракети на "Гради". Потім я попросився в екіпаж охорони цієї бойової машини. Нас там було троє. Я, як найменший, спостерігав з вікна, чи не літає ворожий літак. Через півроку ми переїхали під Слов’янськ. Мене командир спитав, чи не хочу я бути навідником бойової машини. Погодився. Навчався. Ми переїхали від Слов’янська, тому що нам на базу в один із ранків прилетіли крилаті ракети. Ворожі літаки все розбомбили. Ми втратили багато людей. Я дивом вижив. Коли лише почув, що усе вибухає, впав на підлогу, приповз до комбата, кажу, як охорона, позаду, а на нас відходить піхота – БТРи, танки. Ми ж пересувалися ближче до ворога. Там горіло все! Їдеш, а все навколо у вогні. Такий адреналін! (всміхається. – О.М.).

Згодом мене поставили командиром машини. І нас відправляють під Новомихайлівку, Мар’їнку, Красногорівку. Тут відбувся мій перший виїзд як командира БМ-21. За місяць я пару разів ще виїхав із контрактником, який літав на "Мавіку". Подивився, як він спостерігає за противником, як корегує артилерію за допомогою дрона. Загорівся цим. Попросив, щоб навчив. Без проблем! Дав мені пульт, показав, як запустити дрон, як його підняти. Чотири рази виїжджали на бойову позицію. Так я і розпочав свій шлях розвідника (посміхається. – О.М.).

- Так сподобалося літати?

- Звісно! Так цікаво було за ними спостерігати, коли вони тебе не бачать і майже не чують. Передаєш координати, корегуєш артилерію. Це дуже захоплююче!

Тоді у противника відбулася ротація. Напевно, їм не донесли інформацію, що ми тут стоїмо, то троє просто пішли до нас у село. Пройшли половину. Ми їх засікли. Я підняв дрона. Корегував артилерію. Десь три години по них вівся вогонь. Вони повзли десь кілометрів п’ять, не піднімаючи голів. Вижили. Я висів над ними на висоті п’ятиповерхівки. Після того кажу командиру: "Можна мене відправити на скиди? Хочу сам за допомогою дрона нищити ворога". Мене направили на навчання по місцю на полігон. Три дні я туди поїздив. Розповіли, як розбирати-збирати боєприпаси, як чіпляти прилад для їхнього скидання, прицілюватися й вираховувати поправки. І все!

Пам’ятаю перший штурм Новомихайлівки 16 січня минулого року. Мене викликають о третій ночі. Тоді був страшний туман. На нас наступали кадирівці – десь ціла рота. До наших позицій залишилося дійти 50 метрів. Я піднявся. Корегував артилерію. Це був мій перший бойовий виліт із боєприпасом. Підлетів, скинув. Ворог перекидається, щось кричить. Мені це ще більше подобається. Я повертаюся, знову заряджаюся. Лечу, а там на нас і де десь 12 людей. Кидаю перший ВОГ. Він влітає між двома противниками, які йшли позаду, і ранить їх. Решта, які бігли вперед, вертаються, щоб їх забрати. Так я ворога двохсотив і трьохсотив. Увечері приїхав, розказав командиру. Надавали мені боєприпасів. Так у мене все пішло-поїхало. Я залітав на їхні позиції, знищував. Одного разу підпалив боєкомплекти, які у них лежали біля входу. Всі звідти вибігли. Я підлетів, завис над ними, тільки натиснув кнопку для скидання боєприпасу, як у мене зникає картинка і зв’язок. Це був мій перший втрачений дрон за три місяці польотів. Але мені його навіть шкода не було, враховуючи, скільки він зробив роботи. Оскільки нас бригада дронами не забезпечувала, ми їх шукали самостійно. Знайшов волонтерів, навіть з Канади, з якими досі спілкуюся, допомагають.

- Знаю, що маєте власний рекорд – за тиждень з "Мавіка" знищили 43 росіян. Як це було?

- Це було під час масштабного штурму Новомихайлівки – її південної сторони. Вони розпочали той наступ о десятій годині десятого жовтня минулого року. Мені надійшла команда летіти туди. Там така війна розпочалася! Я вперше почув, що це таке, коли від тебе в метрах 20 падає КАБ. Дивишся на будинок, а його зносить. Наш зруйнували. Ми вилізли з руїн, зібрали обладнання та перебігли на іншу точку. Підняв дрон, а там – вісім одиниць техніки: танки, БМП. "Джавелінщики" по ній працюють. Я підлетів до їхньої піхоти. В одного попав, потім – в іншого (у мене два ВОГи). Так можна було за день десь 10-12 осіб вбити.

- Виходить таке полювання.

- Так. Для мене взагалі польоти на дроні – це як відеогра. Прилетів-скинув-поранив або вбив-полетів. Тоді за тиждень у мене виходило знищити 40-50 ворогів, не рахуючи "300-х", яких було ще більше. Такий ажіотаж, як на рибалці (посміхається. – О.М.), був до грудня. Потім у мене з’явився напарник. Виник певний азарт: бо він хоче добити твого, а ти – його. От поранив противника й кричиш: "Не чіпай! Дай, будь ласка, мені його добити!". Потім ми почали палити техніку. Підбивали, екіпаж тікав, залишаючи відкриті люки, ми фугасними бомбочками попадали всередину – машина горить. Красиво! За день так можна було спалити п’ять одиниць. І танки горіли, і БМП, і "мотолиги".

- Часто чую від ваших колег, що у противника дуже багато дронів…

- Зараз так. Розкажу один випадок. Ще десятого серпня минулого року я літав на Красногорівці. Противник засік, як ми виставляємо дрон. У наш будинок прилетіло п’ять FPV. Він загорівся. Ми вночі звідти вийшли. День перепочили. Тоді заїхали у триповерховий будинок. Я зробив пару вильотів. Раз почепив боєприпас і впав. Напарник кричить: "Там все горить!". Дрон зламав собі "лапки" (їх називають "промінцями"). Запасного не мали, то треба було повертатися додому. Пройшли ми метрів 30, чую: летить FPV-шка. Пролітає повз. Один вибух, другий. Потім ще два. Бачу – у квартиру на першому поверсі, де я сидів біля вікна, залетіло п’ять FPV. Мені реально повезло, що ми пішли!

14 серпня ми заїхали на п’ятиповерхівку, навпроти якої був розбитий дев’ятиповерховий будинок. Теж йшов штурм. Біля нас падали 152-гі снаряди – такі хороші. А САУшка влучила у той будинок, снаряд пролетів квартиру, пробив стіну й влетів до нас на поверх. Я був у кімнаті на третьому поверсі, де стояло обладнання, напарник – ліворуч на сходах. На мені броня, але каску я чомусь зняв. В руках пульт. Навпроти мене – стіна. Ні звуку, ні свисту. Просто як дмухнув вітерець і такий вибух! Піднялася пилюка. Пульт вилетів з рук – в нікуди, просто зник. У голову прилетів уламок. В очах темно. Нічого не бачу. Намагаюся піднятися – ледь впорався. Вийти не можу – завалило двері. Вибив десь з п’ятого разу. Гукаю напарника. Він озвався: "Пчола, нічого не бачу!" Я думав, через пилюку ж. Хвилин 15 його ще викопував з-під завалів. При ударі на нього впали двері, електронний щиток – вдарило струмом. В очі потрапили уламки. Він не міг їх відкрити, бо ще з’явилася гематома. Руки-ноги порізані, два ребра зламані. Я намагаюся дотягнути його до першого поверху. Звідти піднімається ще один військовий. Передаю йому напарника. Навколо все горить. Зв’язку немає – не можемо викликати евакуацію. Цей кров’ю стікає. Куди бігти?! Йде обстріл. Відкриваємо двері під’їзду – метрах в п’яти одразу прилітає снаряд.

Я зрозумів: немає, куди рухатися. Лишаємося тут. До нас прибіг санітар, який був у сусідньому будинку. Дивиться ж пораненого. Потім мою голову. Каже: "Там уламочок". Поколупався у мене в голові пальцями без рукавичок, дістав і викинув. Я: "О, тепер нічого не заважає!". Він викликав евакуацію. Нас забрали. Напарника повезли у Дніпро. Зараз повернувся – все добре.

- А ваше поранення як?

- Голова зажила. Полікували мене днів десять. У мене це п’ята чи шоста контузія була, але найважча.

Потім у мене загинув однокласник, то відпустили додому. Далі дали відпустку і я повернувся, коли ж почалися ті масовані штурми Новомихайлівки, про які я розказував. Перед тим я хотів перевестися в ГУР до Роя (Родіона Шовкошитного. – О.М.). А в армії це не так просто. Але ніби все виходило. Тільки потрібна була згода командира бригади. Мене викликали до його зама, адже він був у відпустці. Спитав, чому я хочу саме туди. Я розказав, які перспективи та умови. Каже: "Добре, нехай присилають відношення, ми підпишемо". Прислали, але ніхто не підписав. Так пройшло пару місяців. Ми тоді літали також у Новомихайлівці. По нас прилітали КАБи. У січні кажу начальнику групи про це переведення. Він: "Командир частини сказав: якщо ти навчиш інших пілотів кидати скиди й вбивати, як це робиш ти, він тебе відпустить". Я за тиждень п’ять пілотів навчив (посміхається. – О.М.). Потім новий командир бригади повинен був мене відпустити, але вони вирішили відправити мене навчатися на офіцера. 24 січня я мав їхати на навчання до Житомира. А 23-го була моя черга їхати на позицію. Вирушаємо: водій, я, мій напарник та нова людина, яка тільки прийшла на війну. Була задача показати їй, як що відбувається. Заїжджаємо ближче до посадки. Залишається подолати 400 метрів, щоб вивантажитися та пройти десь півтора кілометра пішки. І тут відбулася моя перша за всю війну близька зустріч з FPV – він прилетів мені в двері. Не знаю, яким дивом мене не вбило й не розбило машину. У водія спрацювала подушка безпеки. Він кричить. Напарник теж. У новачка – очі по "п’ять копійок". Командую усім вибігти з машини. Галявина. Позаду у метрах 20 – лісок. Кажу: "Біжіть туди. Я заберу обладнання". Забрав, біжу до них. Чекаємо вісім хвилин, а проміжок між підльотами FPV – п’ять. Лишаю хлопців в лісі та йду перевірити машину. Колесо спускає, задні ліві двері розбиті. Бачу – лежить фольга. Розумію, що це від батареї дрона. Підбігає водій, хоче їхати. Я: "Небезпечно! Може зараз прилетіти". "Ні, я їхатиму на точку евакуації, яка нижче від нас". Сідає в машину, я закриваю передні праві двері. І тут удар FPV у водія. Мене відкинуло в канаву. Машина горить. Він верещить. Я кричу, щоб вискакував з машини, бо вона їде. Вистрибнув. Авто в’їхало в річку. Біжу до нього. Кричить: ""Пчола", я – "200"!". Я: "Ваня, почекай! Куди ти там зібрався?!". Вмикаю ліхтарик (це була десь третя ночі), а у нього немає лівої руки, і права нога майже відірвана – просто м’ясо. Він уже був спокійний. Кличу напарника, у якого радійка. Обоє прибігають. Як за правилами? Ти використовуєш аптечку й турнікети пораненого. Але коли вдарив дрон, броня водія розлетілася – все розірвалося. Я дістав свої крайні два турнікети (хоча їх має бути чотири, але у мене завжди було два). Сказав цьому новачку ставити один на руку. Той впав у ступор. Я сам наклав турнікет. Другий – на таз, бо нога ж розірвана. По рації виходжу на КСП, повідомляю, що у нас тяжкий "300-й". Відповідають, щоб чекали. У цей час в небі "одноразка" (FPV). Летить в нашу сторону. Чкурнули знову до лісу. Ті двоє забігли кудись далеко. А я скраєчку біля дороги знайшов яму й ліг головою донизу. Тут розумію, що дрон із тепловізором, тож побачить мене. Піднімаю голову – жодної деревини поруч. Біжу в ліс. Летить за мною. Я обрав чотири дерева з кущами. Сиджу й думаю: "Тільки не на мене!". А він світиться, як та гірлянда: синій-червоний-синій-червоний. Пролітає й падає неподалік водія. Я туди, а тут другий летить. Знову в кущі. Так біля Вані впало п’ять FPV-ок. І тут ще шоста. Пролетіла…

Евакуація не їде. А вже десь година минула. Я кричу в радійку, що скоро водій буде "200". Приїжджають. Тягнемо втрьох до них. Там метрів 500. Ваня навіть не видав жодного звуку. Завантажили його. Я був старшим екіпажу, тому й ухвалював рішення. Кажу своїм двом: "Сідаємо до кузова". Їдемо. На нас летить "гірлянда". Але впала. Я був дуже радий! Приїжджаємо на КСП. Підбігає старший. Питаю, де медики? Виявляється, не викликали. Питаю, де вони є? А у нас часу дуже мало, бо Ваня стікає кров’ю. Мчимося. Десь сто метрів не доїхали до точки евакуації, бо не знали точне місце, то блукали селом. Стоїть військовий із 72-ї бригади. Прошу покликати їхнього медика. Сказав, що ще б хвилин 20 і Вані все. Завезли тут в лікарню. Ампутували руку, зашили ногу, відправили на Покровськ, потім на Дніпро, де вже ампутували й ногу. Був у комі. При такому пораненні взагалі дуже невисокі шанси вижити. Він вижив! Але залишився без руки й ноги.

Так от повернуся до того, що з нами далі було, коли водія забрали. Телефонує командир: "Чого не пішли на позицію?". Я відповідаю: "Безпека екіпажу на першому місці". Тим більше, 24-го ж січня мені треба було на навчання. Поїхав. Коли повернувся, мені вже дали в управління взвод FPV. Потім забрали до штабу бригади – керувати екіпажами "Мавіків", FPV та бомберів. Ставлю задачі, які вони повинні виконувати. Я прослужив тут майже три місяці й зрозумів, що у мене душа лежить до того, щоб знищувати ворога за допомогою "Мавіка". Мені це подобається! Немає такого адреналіну, як там, коли ти керуєш і дивишся, як хтось інший вбиває противника.

- На початку червня у Києві відбулася презентація Сил безпілотних систем, які очолив полковник Вадим Сухаревський. Чи хотіли б ви там служити?

- Ні. Я як загорівся у серпні 2023 року ідеєю потрапити у підрозділ до Роя, так і нині хочу. Потрібна згода командира бригади. А у нас він змінився. Досі сподіваюся, що все складеться. Одна з проблем в армії — це переведення.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото та відео надані Пчолою