«Я жахлива людина»: як подкаст «Бабеля» шукає істину серед інтернет-срачів
Спостерігати за розмовою розумних людей завжди приємно. Аж надто, якщо розмова стосується дражливих тем. Тим більше, якщо ці люди – медійники.
Тримаючись за поручні шакалячого експресу, наші колеги з інтернет-видання «Бабель» запустили в ютубі щотижневий подкаст із клікбейтною назвою «Я жахлива людина». Його ведучі: головна редакторка «Бабеля» Катерина Коберник та її заступник Гліб Гусєв. Наразі вийшло три випуски: про українців, що виїхали за кордон під час війни, «хороших росіян» та перехід з російської на українську.
З такої радості я прикрив вкладку з Netflix і на три години залипнув у «бабелівську балаканину», щоб розібратися, чи справді теми діалогів між Катериною та Глібом можна назвати табуйованими та чи вдалося співрозмовникам їх «розтабуйовати».
Також треба оцінити тролінг наших колег українського сегменту «Х», в якому ще недавно возили «Бабель» на шакалячому експресі, а Ігор Лаченков назвав журналістів «моральними банкрутами». Нагадайте про це собі тут, тут чи тут.
Шустеру й не снилося
Я не випадково називаю подкаст Коберник та Гусєва розмовою. Це не інтерв’ю, адже обидва спікери мають рівне право ставити один одному запитання і відповідати на них.
Але й дискусією подкаст «Я жахлива людина» (принаймні, у тому значенні, до якого ми звикли) назвати важко. Якщо ведучі і сперечаються з тезами один одного, то доволі лайтово. Наприклад, у першому випуску Гліб розповідає про свого знайомого, який виїхав за кордон, де зіткнувся із купою побутових проблем. А отже, наші «там» теж страждають, і засуджувати їх ми не маємо морального права. Катерина апелює: це все одно, що розповідати людині з інвалідністю, як погано тобі живеться в шлюбі з наркозалежним. Досвіди різні, важко всім, але комусь таки важче.
Не домовляються ведучі і про те, хто з них буде хорошим поліцейським, а хто – поганим. Роль кожного у розмові вимальовується лише в процесі. Гліб здебільшого окреслює больові точки і ставить проблемні запитання. Наприклад, як після закінчення війни українцям прийняти тих, хто захоче повернутися? Чи варто шукати спільну мову з російською опозицією, якщо ти не погоджуєшся з багатьма її стейтментами? Як популяризувати українську мову «не силовими» методами?
Катерина ж «розмотує» обговорення, розставляючи акценти і пригальмовуючи там, де розмова несеться надто швидко. Нагадує, що серед тих, хто виїхав за кордон, є не лише багатодітні матері з Маріуполя, а й чоловіки призовного віку. Погоджується із тим, що пересічні українці мають моральне право ненавидіти росіян скільки завгодно, однак «в кімнаті завжди має бути дорослий», хто не забуває про дипломатію. І зауважує: коли ми одним махом, без жодного критичного осмислення, переписуємо власне минуле, в якому вистачало радянського та російського впливу, то й самі мимоволі стаємо схожими на росіян.
«Ніщо так не затінює істину, як суперечка», – писав Рене Декарт. Коберник та Гусєв із ним би посперечалися. Але зробили б це тактовно.
Заходять якось у бар Толстой, Рязанов і Путін…
Навіть у найбурхливішому вирі обговорення ведучі подкасту залишаються журналістами, вірними професійним стандартам. Якщо і діляться гострими інсайдами, то без імен, і здебільшого – про себе. Так ми дізнаємося, що Катя любить фільми Рязанова та Міхалкова, а читацькі guilty pleasures Гліба – це Бунін і Толстой.
Лише у другому випуску Коберник та Гусєв дозволили собі понеймдропити. У подкасті Гліб ділиться власним топ-3 «хороших росіян», причому – і мертвих, і живих, і ненароджених. Якщо без спойлерів, то у ньому ви знайдете як розхайпованих медіаперсон, так і ноунеймів, про яких добре відомо хіба що медіатусівці.
Про інсайди поговорили, а тепер про інсайти. Під час перегляду «Я жахлива людина» у мене їх назбиралося достатньо. Нижче я виписав кілька найцікавіших (на власну думку). Цитати, якщо що, не дослівні, але суть сказаного передають:
Гліб Гусєв: «Нас***ти на те, що про тебе говорять інші, може лише той [медійник], хто має багато грошей. Думав, що таким є Гордон, але переконався, що в Україні таких немає в принципі».
Катерина Коберник: «Cрачі – це здоровий і безпечний спосіб виплеснути внутрішній негатив».
Г. Г.: «Зараз я бачу в мовних срачах виключно емоції. А емоціями керуються лише діти».
К. К.: «Заперечуючи вплив радянського і російського минулого на себе, ми знімаємо з українського суспільства колективну відповідальність. Тоді хто всі ті люди, що голосували за Януковича?».
Г. Г.: «Зараз у моєму житті так багато п****дьожу, що мені вже не так важливо, чи звучить він українською».
К. К.: «Хейт – доказ того, що ти маєш рацію».
Г. Г.: «Думаю, Україна зараз не має союзників, від яких ми могли б відмовитися».
К. К.: «Самоцензура – це сіра зона, в якій ніхто насправді не знає, як можна і не можна».
Бути жахливим – нормально
А тепер розкрию вам секрет. У «заборонених» темах, які підіймають Коберник і Гусєв, насправді немає нічого забороненого. Ми з Антоніною щовечора балакаємо про таке на кухні. Тільки з вищим градусом емоцій та більшою кількістю матюків.
Натомість у публічному полі подібних «незручних» розмов у спокійному темпі, із виваженою аргументацією та справді цікавими висновками нам таки бракує. Тому не знаю, як ви, а я з нетерпінням чекаю нових випусків подкасту.
Хочеться, щоб у майбутньому ведучі торкалися не лише злободенних, а й більш загальних, хоча й не менш важливих проблем – наприклад, ставлення до фемінізму, ЛГБТ-спільнот і далі за списком. Ну і запрошені медійні гості в якості незалежної «третьої сторони» цим обговоренням не завадять.