Дим піднімається над місцем ракетного удару в Харкові, 22 березня 2024 року.
Після масованої атаки 22 березня по енергетичних об’єктах місто лишилося майже без електрики та зв’язку. У деяких районах, і в моєму теж, нічого не працювало дві доби. Потім фахівцям вдалося відновити, відремонтувати, підключити. Але ввели графіки відключень електроенергії, як кажуть офіційні представники — задля економії, щоб усім вистачало.
Тепер у Ха є дві категорії темряви — аварійне відключення (це коли все вирубають після російських ракетних атак) і планове відключення (це відсутність струму від двох до семи годин на добу залежно від району).
Хоча в місті ніхто не каже «відключення». Ми використовуємо більш м’яку форму цього явища, кажемо «Свєта пішла» чи «Свєта прийшла!». Останнє обов’язково зі знаком оклику. Якщо зазирнути в будь-який домовий чатик, та «Свєта» ходить туди-сюди цілодобово.
Мабуть, до суто харківського «тремпеля» в майбутньому приєднається ця загадкова «Свєта».
Код «капучино», або Чому ми не їдемо з Харкова
— Не розумію, як ти можеш ще сміятися!? — питає подруга зі Словаччини.
Як пояснити? Ми жартуємо, бо інакше можна з глузду з’їхати від страхів і втрат. Так, орки обстрілюють місто майже щодня. Останнім часом можна вже прибрати то «майже» — здається, у квітні ще не було жодної тихої ночі.
У чатах словосполучення «відбій — тривога» виглядають як технічний збій, ніби телеграм-канал заїло, як платівку. Між цими повідомленнями іноді минає три хвилини. І так усю ніч. Прокидаєшся від вибуху: вікна здригнулися, собаки забігали, діти в сусідів заплакали — хапаєш телефон і починається:
«У Харкові чутно вибух. Пройдіть в укриття».
Ну, це мають на увазі «відійдіть трохи далі від скла», бо ні в яке укриття ми не встигаємо. Між звуком сирени й вибухом може минути хвилина, причому спочатку вибух.
«Увага, Харків, друга ракета в повітрі!»
Що робити? Хтось молиться, хтось заспокоює малечу, хтось спить далі. Такий собі фаталізм по-харківськи. Я зазвичай іду на кухню і вмикаю кавоварку.
Навесні двадцять другого в такі моменти я постійно думала: якщо загину, а мої тварини виживуть, хто їх урятує?! І тримала ключі під килимком. Зараз смішно.
«Харків, третя в небі!»
Я насипаю корм в акваріум. Скалярії, розштовхуючи гупешок, кидаються до їжі.
«Обережно! Четверта!»
Наливаю водичку папузі, вона не п’є вчорашньої.
Узимку, коли орки прицільно бомбардували інфраструктуру, перші думки після вибуху: «Ой, а телефон заряджений?», «А вода в баклажках залишилася?».
«Шоста!»
Іду на балкон із чашкою кави.
Люди вигулюють собак у дворі під час відключення електроенергії в Харкові, 7 квітня 2024 року
Думаю, куди я засунула червоний повідець? Через годину в собаки тренування, потрібен саме червоний, він найкоротший.
Це трансформація людської психіки під час смертельної небезпеки протягом двох років поспіль — напишуть колись учені. Може й так. Ми звикли. Як би це жахливо не звучало.
Я знала хлопця з району аеропорту, його будинок стояв майже на злітно-посадковій смузі. Гостювати в нього було неможливо: здавалося, голова лусне. А хлопець просто прикріпив на скотч скляний посуд у серванті й автоматично робив звук у ноутбуці гучніше, коли летів лайнер. І все. Ми так само звикли до війни, до вибухів, до смерті. Так географічно склалося. Ми надто близько до ворога. Від мого під’їзду до російського кордону тридцять два кілометри.
«Обрій чистий. Не розслабляйтеся до відбою».
Місто вимивається, причепурюється та збирається на роботу. За кілометр палає пожежа, вулицею лунко їдуть швидкі.
Рятувальники працюють на завалах житлового будинку, який влучила ракета, Харків, 23 січня 2024 року
— Алло, Наталко, ви як? Бачу дим у вашому дворі? Цілі? Скло втрималось?
— Олексію Петровичу, що у вас? Вода є? І світла нема? Їдьте до нас!
— Мам, у нас все гаразд, алло, алло. Кажу, живі! Чуєш?
Це люди розмовляють по телефону на зупинці біля мого будинку. Я йду повз них гуляти із собакою.
На ходу тицяю в усі месенджери. Відповідаю на повідомлення друзів.
– Поки що «мімо», друже. Поки що не я.
Так і живемо.
Більшість вікон у моєму районі закрили ДСП, бо вилітають від вибухової хвилі. Але наслідки від влучання ракет через добу вже важко помітити. Комунальники, енергетики, рятувальники в місті — це боги. Дуже швидко приїжджають, рятують, прибирають, лагодять, ремонтують. Волонтери на завалах — звикла картина, одразу їдуть з гарячим чаєм, бутербродами.
Комунальники забивають дошками вікна на місці обстрілу житлових будинків у Харкові, 27 березня 2024 р.
Горе — коли є загиблі. Зі всім іншим ми впораємося.
Паніки чи істерики в людей немає, давно не бачила. Іноді є пригніченість.
Я, наприклад, живу на 17-му поверсі. Коли після чергової атаки вимикають ліфти, я засмучуюся. Бо в мене доберман, якого треба вигулювати тричі на день, і я змушена спускатися й підійматися, це тяжко фізично.
Ще дуже дратує поганий зв’язок. І коли ти з п’ятого разу додзвонюєшся до когось, то замість «привіт» діалог починається зі слів «@бана русня».
Але наші емоції не можна називати розпачем. Я давно не бачила людей з валізами чи скупчення на заправках, чи затори на виїзді з міста.
На початку повномасштабного вторгнення ми із сусідом обирали місце на порожньому паркінгу, роздивлялися, де безпечніше, де скло не долетить. Якщо зараз під’їхати до мого будинку після шостої вечора, буде все зайнято, не протовпишся.
Комунальники прямують на місце обстрілу, щоб прибрати уламки біля пошкодженого вночі житлового будинку, Харків, 6 квітня 2024 р.
«Чому ви не їдете?» — найпопулярніше питання, яке чують харківці зі всього світу. І кожного разу відповідати на нього тяжко. Бо то не одна якась зрозуміла причина, їх багато і всі вони дуже особисті. Старенькі батьки, великі тварини, важлива робота. А ще квіточки на балконі, рибки в акваріумі, улюблена вулиця.
Як пояснити, що ти просто любиш своє місто?
Коли останнього разу стався блекаут, великі торговельні центри й маленькі крамнички підключилися до генераторів і повиносили на вулицю купу приладів для підзарядки гаджетів. То треба було бачити, як під кожним вікном сиділи підлітки з ноутбуками й відповідали на питання вчителів, бо в них урок.
До речі, не бачу зараз у місті худих безпритульних собак чи котів. На початку повномасштабної в Харкові з’явилася величезна кількість тих голодних безхатьків. За два роки в багатьох людей з’явилася звичка брати на прогулянку окремі пакетики з кормом. Вигодували.
Дитсадок у харківському метро, 20 січня 2024 р.
Мені здається, що в Харкові зараз усі волонтери. Підгодовують, лагодять, будують. Безліч знайомих мені людей допомагають нашим військовим на фронті.
І те, що російська пропаганда і її посіпаки останнім часом безконечно розганяють тезу про наступ на Харків, нас тільки мотивує ще більше згуртуватися.
Ви чули цей фрагмент з ефіру кремлівських мерзотників: «Стерти Харків з лиця землі!» — і дядьки в студії схвально кивають.
Мені не страшно, ні, мені гидливо. Наче педофіл вимовляє ім’я твоєї дитини.
Я посаджу бегонії наступного тижня. Начхати на їхні «спроби дестабілізувати ситуацію і залякати населення».
Хєр вам, а не Харків.