Бойовий медик та гітарист "ВВ" Євген Рогачевський: "Творчість? Не до того. Тут інші завдання: вижити, відновити сили, виспатися. І, звичайно, виконати задачі"

Про те, як нині воює вже майже 52-річний Євген (позивний Юджин); про його погляд на російський імперіалізм; про мобілізацію і обережні поствоєнні мрії ми поговорили в інтерв’ю для "Цензора".

- Женю, так що вам обом сказали тоді у військкоматі?

- Ми з 9 ранку до 6-ї вечора стояли в черзі, щоб зайти всередину. Заповнили там анкету, без дати, без підпису. Типу як контракт. Потім цей контракт десь дівся. І по факту ми залишилися мобілізовані.

Там був хаос. Особливо ніхто нічого не казав. Просто дані записали і сказали, ось іти там-то, прийди завтра на таку-то годину. Все. Чекали довго, а потім все пішло дуже швидко.

- Ти і син в армії до цього служили?

- Ніт. Найн. Ніхт.

- Якісь навички зі стрільби були?

- Я кілька разів стріляв з різного виду зброї — виключно в ознайомчих цілях. Але то було давно. Плюс у ВВ була зйомка з ВоєнTV ще на початку 2000-х. Я навіть там всередині танка їздив, на ричаги натискав. З пестіка давали постріляти, з автомата.

Паралельно були зйомки на пісню "Полонина". Там теж фігурували танки. Але там ми вже не катались, просто знімали. Ідея була така, що герої відео – військовослужбовці, і у них там різні пригоди-перипетії. Я там був підписаний як Євген Коломийка, щось таке…

- Спочатку ти був стрільцем?

- Так, на посаді стрільця. Але десь через місяць мені сказали: ти будеш медиком взводним. І відправили на курси. Перші тривали три дні. Другі – 5 днів. Це все швидко, екстерном. А вже пізніше, через рік, мене відправили на ще одні курси. Ті вже тривали близько 2 тижнів.

- Що на курсах тобі давалося легше, а з чим була морока?

- Як сказати – легше?.. Це практика. Є там різні моменти: скажімо, дозування різних препаратів. Але по факту в нашій практиці — скажімо, на моєму етапі — з препаратами не доводиться контактувати. Це роблять люди вже на наступному етапі евакуації. У нас етап домедичної допомоги і евакуації. Довелося запам’ятовувати і напрацьовувати навички. Там є певний алгоритм надання медичної допомоги. Називається марч. Є такий курс-3 ТС-3 – від английського tactical combat casualty care. І відповідно до цього протоколу настанов іде все навчання.

- Яка у тебе зараз офіційна посада?

- Зараз – старший бойовий медик роти.

- А як розвивалась воєнна кар’єра у сина?

- Він стрілець був. Через рік служби отримав звання молодшого сержанта і посаду командира відділення.

- Пишаєшся ним?

- Безвідносно посади — навіть якби у нього не було посади командира відділення і звання молодшого сержанта — я пишаюсь ним безмірно

- Ти і твої побратими на першому етапі доставляєте поранених на стабілізаційні пункти, вони ж стабіки. Скільки людей працює з тобою в екіпажі?

- Наразі у нас двоє. Заходимо на чергування по парах – два медики плюс водій. І у разі, не дай боже, чого — ми маємо висунутися, надати першу допомогу і допомогти з евакуацією. Залежно від обстановки ми або підскакуємо на машині, а далі висуваємось пішки, бо далі машиною неможна, — або чекаємо, поки стихне. Або теоретично можемо і пішки піти. Залежно від оперативної обстановки.

- У тебе були ситуації, коли поранений боєць питав: "Лікарю, що зі мною буде?", а ти не знав, що йому відповісти?

- Звичайно, коли хлопці питають: "Мені збережуть руку?", я кажу: так, збережуть, не переймайся, якби ти затягнув турнікет так, як треба, були б питання. А оскільки ти його неправильно затягнув, і у тебе не погіршилось кардинально кровопостачання в руку, то руку тобі збережуть". Взагалі, якщо вони балакають, це добре. Ми завжди знайдемо, що відповісти. Гірше — коли вони не можуть щось спитати.

- Якого типу більше поранень зараз серед твоїх підопічних?

- Мінно-вибухові травми, осколкові поранення від артобстрілів та скидів з дронів. Найбільше — контузії. Вони є у всіх тих, хто заступає на позиції.

- А якщо казати стосовно мін, я правильно розумію, що там ключову роль грає те, чим боєць наступив на міну?

- Ні, міни, які прилітають від міномета. Це артобстріли, мінометні обстріли. А також, на жаль, скиди з дронів та FPV.

- На якому напрямку ти нині воюєш?

- Схід, кордон Донецької і Луганської області.

- Наступань на міни у нас було більше під час контраступу?

- Наступання на міни були. Хоча на моїй практиці лише один хлопець наступив на цю "пелюстку". Він без ноги зараз адаптується до життя на протезі та, до речі, залишається діючим військовослужбовцем, несе службу, поки що — не на передовій... А так, власне, мінні поранення — саме від мінометів. Тобто бог милував, ми не ліземо туди, де є мінні загородження. Туди вперед ідуть сапери. Дивляться, що там є, розміновують. А потім ми уже по стежках йдемо (або не йдемо).

В цілому ж характер поранень незмінний: навіть зараз, коли є стрілецькі бої, все одно маємо і кульові поранення, і осколкові від гранат, від вибухів.

- Бували ситуації, коли кацапи накривали точку, де вам на транспорт передають поранених?

- Дякувати богу, не на моїй зміні. А так – траплялося; наші хлопці змушені були довго перечікувати в укритті, доки з’явилась можливість продовжити вихід.

- Поранених пасажирів вашого екіпажу пам’ятаєш?

- Я всіх їх пам’ятаю. Найбільше, звичайно, згадується той, якого ти передав, а він потім помер. У нього була проломлена голова, мозок на ногах…Взагалі, дуже багато таких спогадів, кривавих і жорстоких, страшних.

- Ви згодом дізнаєтеся про подальшу долю поранених, яких після вас повезли вже на госпіталь?

- Долю всіх наших — звичайно, знаємо. Лише інколи, коли суміжників доводиться рятувати, тоді подальшу долю ми не знаємо. Крім тих випадків, коли він помер на наступному етапі евакуації. Власне, більше інформації ми не знаємо.

- Чи часто ті, яких ви врятували, намагаються підтримувати контакти, щоб вам віддячити?

- Так це ж люди з наших підрозділів. Звичайно, ми на контакті. Вони після поранення зобов’язані повернутися. Або після одужання стати в стрій, або, у кого важке поранення, піти на лікування і на списання.

- Ти, звичайно, чув про цю велику дискусію – як інструктори, суспільні діячі боролися за те щоби на стабпунктах було переливання крові. При цьому відомо, що багато кому на самих стабіках це не сподобається — бо дуже багато відповідальності і додаткової роботи – важкий гемор. З того, що ти бачиш, наскільки ця штука переливання крові, на стабіках запрацювало?

- На нашому етапі і нашій ділянці я цього не знаю. Ми поки що ідемо по стандарту. Це — кровозамінник, транексамова кислота, підтримання об’єму циркулюючої рідини в організмі і якомога швидша доставка на наступний, госпітальний, етап. А там вже займаються цим питанням.

- Скільки у вас із сином було загального часу відпусток за 2 роки війни?

- Рік тому, взимку, у мене і у сина була щорічна відпустка. Там 10 днів давали. І влітку у нас обох була можливість теж сходити у так звану щорічну відпустку на 10 діб.

- У вас є відчуття того, що ви будете воювати, за великим рахунком, до кінця війни? Бо ми всі бачимо ситуацію з уповільненими темпами нашої мобілізації.

- Тут ніхто далеко не загадує. Переважно живемо сьогоднішнім днем і зосереджені на поточних задачах, які треба виконувати. На жаль, я ніяк не можу прокоментувати уповільнені темпи мобілізації. На жаль, не всі бачать це так, як я: що це їхня країна, і від їхньої допомоги залежить, що ця їхня країна, їхня держава, буде збережена. Ну, що тут сказати? Зосереджуємося на щоденному виконанні наших обов’язків.

- Поговорімо про творчість під час війни. У твоїх колег з цим виходить по-різному: у кого – немов прорвало дамбу, а іншому не пишеться: ані часу, ані бажання, ані сил. А як у тебе? Чи є бажання писати якусь музику?

- Ні, бажання наразі не спостерігається. Щоб ти розумів, там, де ми знаходимось, нашу ситуацію можна охарактеризувати двома словами: страх і втома. В такому стані творчість – на якомусь сто п’ятнадцятому місці. Емоційний стан не дозволяє, не спонукає. Не до того. Тут інші задачі: вижити, відновити сили, виспатися. І, звичайно, виконати задачі. Фізично і емоційно — дуже важко. І не до творчості.

- Спадало на думку, що, можливо, і я б, як той же ТНМК або " Океан Ельзи" гастролював і збирав гроші для військових — і не воював би про цьому. Були такі думки?

- Тезко, воювати взагалі не хочеться. От, блін, я би звичайно, волонтерив, концертував, ніжкою би енергійно так рухав і рукою махав вгору – із задоволенням. Але немає можливості. Ну, треба. Хіба хочеш? Мусиш. Раз я уже сюди прийшов. Так нахєра я сюди приходив? Щоб потім сказати: давайте, ви тут, я зараз прийду, чекайте, я вам потім допоможу, все, побачимось…

- Свого часу ВВ багато їздили на усілякі фестивалі в Росії. (Зараз здається, це була навіть не минула, а позаминула, епоха. Скажи, на початку війни хтось з колег, російських музикантів, намагався на тебе вийти і сказати: вибач, старий, я проти цього. Чи були такі люди?

- Одна людина є — музичний журналіст і, одночасно, організатор концертів. Він з Сибіру. Ми спілкувались. До повномасштабного вторгнення він кілька разів виходив на зв’язок. Після початку війни у 14 році. От він єдиний, хто мав чітку артикульовану антипутінську та антивоєнну позицію. Після повномосштабки ми не спілкувалися…

Ну, у мене і друзів особливо серед них не було. Були знайомства, але так, щоб товаришували – ні. Був, до речі, момент, перетнулися в Тель-Авіві з Льонею Федоровим з "Аукцыону"…

- О, цікаво. Дуже добре пам’ятаю, як у 2014 Льоня Федоров заявив, що більше до Києва вони не приїдуть, бо, бач, вони ніколи не сприймали Україну як іншу державу, а виявляється, ми в Америці на обслузі. І оту всю хєрню, яку говорять у них по телеку, він наговорив. Оце було на початку, ще 14-15 рік. Я, чесно кажучи, офігів, бо вважав, що вони набагато розумніші.

- Ну, от. Ми з ними особливо багато і не спілкувались — просто він приятелює з організатором концертів, який і нам робив концерти. І вони прийшли там, в гримерці сиділи — і єдине, що у них викликало нерозуміння і вони щиро дивувались, не розуміли: чому це я не розмовляю російською? Вони щиро цього не розуміли. А я справді і з цим організатором, і з усіма по-своєму розмовляв. Оце їх дуже дивувало і вони не могли второпати.

- І правда: який український, коли "ми Украіну нікогда нє счіталі другім государством"?

- Звичайно, ніяких вибачень ані про вкрадений Крим, ані про війну не лунало. Просто: що це так?

- Я, слухаючи тебе, згадав ваш виступ у 1998 році на НТВ, у програмі відомого російського ведучого Діброва. Він тоді вважався ліберальним дядечком — тим не менш, він поводився в багатьох елементах цієї програми абсолютно мерзотно. Як вєлікоруський барин, якому завезли смішних хохлів-музик. Десь таку лінію він впродовж цієї програми і проводив. І це 98 рік, ще дуже травоїдні часи.

- Я заплутався, загубив початок питання — я ж контужений, мені важко такі довгі питання ставити.

- Євгене, я і не питав нічого, просто пригадав цю історію з Дібровим.

- Це дійсно вкладалось в загальну парадигму світогляду росіян, вони і тоді дуже начебто по-дружньому, але підсвідомо зверхньо ставилися до українців. І це і є відбиток імперського ставлення. Підсвідомо вони вважали нас поневоленим народом. Коли я це усвідомив — сам жахнувся. Це якраз було в районі 2013-14 року; я доволі чітко усвідомив, що вони дійсно ставляться до нас як до недолюдей, до якихось недолугих аборигенів, яким вони принесли світло і цивілізацію. Це їхні ази. Вони на підсвідомому рівні з молоком матері це засвоїли. Мовляв, вони цивілізанти, які недолугим дали світло цивілізації.

- В принципі, реакція Федорова з "Аукцыону" – типу, а чого це він російською не розмовляє — це просто інший бік тієї ж монети. Вони вважають, що навколо них має крутитися весь світ. І ми — насамперед.

- Це — принцип імперії, яка залучає всіх цих організмів в свою орбіту, в свою матрицю. Вони стають частиною цієї імперії. І навколо них все обертається. Так воно і працює.

- Стосовно наших. Ти щось з української музики, випущеної вже за роки війни, слухав? Бо як на мене, у нас багато хто відкрився з нової сторони. І музика нова пішла.

- Коли є можливість втикнути в якийсь інтернет, то щось чуєш – бо насправді ти підписаний, скажімо, в тому самому Інстаграмі на кілька каналів. І там вилазять маленькі шматочки відео — AC/DC, Queen, Beatles, рок – і несподівано виринають якісь знайомі звуки, концертні записи; те, що ти знаєш і любиш. І воно як мед на рани — допомагає трохи відволіктися.

- Тобто тобі допомагає? Бо є купа людей, які кажуть: від початку війни – і досі не можу музику слухати, навіть улюблене. Не йде — і все. Наче зміна якась відбулася в голові і в серці.

- Ні, я коли чую старе, знайоме, те, що я люблю – у мене на ці 2 хвилини виходить виринути з сьогодення і десь забутися, перемістися, розчинитися у музиці. Пісня закінчується — і ти знову повертаєшся, згадуєш, де ти і що ти.

- Побратими не просили тебе щось пограти для них?

- Ні, вони бачать, що тут я без гітари. Просили разів 4-5 за весь період. Я все-таки тут в іншій іпостасі.

З Тарасом Компаніченком

- А як ви з побратимами сприймаєте наше тилове соціально-політичне життя? Оці срачі, якими повні соціальні мережі? Серед них бувають і дуже серйозні для країни речі, і багато дурного, кумедного, трагікомічного. Ти і твої побратими за цим слідкуєте?

- Про побратимів в цілому сказати нічого не можу. Хтось дивиться якісь дурнуваті ролики в тік-тоці, хтось — ще щось. Я не знаю, хто за чим слідкує. Я особисто за срачами не слідкую. Я їх прогортаю, просто приймаю інформацію про те, що відбувається, в загальних рисах, без занурення.

- Тоді таке питання: ми переможемо в цій війні з імперією?

- Без сумнівів.

- А чому ми переможемо?

- Тому що історично процеси не мають зворотного напрямку. Імперії розпадаються — і ця імперія теж розпадеться. Рано чи пізно. Тому все, що відбувається, відбувається в рамках цього процесу — становлення самосвідомості нації, самовизначення народу як окремої нації в рамках виходу з лона цієї помираючої імперії. Тому назад цей процес неможливо повернути. Це історичний процес розпаду імперії, звільнення величезного народу, усвідомлення цього народу як самостійної монолітної одиниці. Це тривалий, дуже тривалий процес. Але він незворотний. Тому я не сумніваюсь у нашій Перемозі. Але в термінах обережний.

- Ти кажеш про імперію, яка помирає. Але ти і сам сказав, що це тривалий процес. Адже навіть якщо Путіна не стане, то в цілому російський народ у своєму зверхньому шовінізмі залишиться тим самим. І нам з цим жити ще багато років.

- Імперія, на мій хлопський розум, — не просто форма правління державного устрою. Це певною мірою вірус, який живиться саме в головах у населення цієї імперії. Тобто приналежність їх до цієї великої структури живить їх силою і тримає до купи. Але тим не менше імперія має розпастися. І оці всі суб’єкти Російської Федерації, які тільки імперської ідеєю тримаються в межах однієї держави, зрештою все одно зобов’язані стати на шлях самоідентифікації і самоусвідомлення. Не просто як мешканці імперії, а як чукчі, чеченці, башкіри, тувінці, мордва і всі 50 (чи скільки їх там— 150?) народностей цієї імперії. Так, звичайно, оця матриця, яка тримає їх до купи, імперська, дуже сильна. Від неї відмовитися людям буде дуже важко. Але я вважаю, що рано чи пізно — все одно це відбудеться. Не знаю, коли. Звичайно, річ не в Путіні. Річ у загальній структурі; в тому, що ця імперія, яка за своєю суттю не може відпустити ті території, які були складовою цієї імперії, тобто колонії. Тому іде антиімперська, антиколоніальна визвольна війна, в якій ми беремо участь.

- Наостанок спитаю про мрії. Ти можеш сформулювати три речі, які хочеш зробити, коли ця війна скінчиться, і ви з сином повернетеся додому?

- Три? Перша: я насправді дуже хочу доробити альбом з "ВВ". Над яким ми потихеньку працювали і який залишився незавершеним.

Що ще? Хочу побудувати дачу.

- А третє?

- І третє?...Треба подумати…Я ж кажу, ми живемо сьогоднішнім днем. Сил кудись загадувати немає. Ну, добре, хай буде: "хочу записати ще один сольний альбом". І взагалі зробити кар’єру артиста сольного жанру.

- А матеріал для нього вже є?

- Буде. Хочу насочиняти.

- Боюся, що Скрипці це третє побажання не сподобається.

- Так він уже це робить, незалежно від того, подобається це мені чи ще комусь. Років 20, навіть 30.

Євген Кузьменко, "Цензор.НЕТ"

Фото з архіву Євгена та Олени Рогачевських