Позивний Патріарх: "Кацапи їдуть сюди з відчуттям, що безсмертні. Мовляв, зараз швидко переможуть, отримають купу медалей і все буде класно"

- До війни я працював на приватному підприємстві "Патріарх", — розказує мені в інтерв’ю. – Коли пішов воювати, мене запитали, яким буде позивний? А у мене ця назва настільки сильно засіла в голові, що я одразу й відповів. З мене почали приколюватися: "Що, патріарх всія Русі?". Кажу: "Ні! України ж!" (посміхається. – О.М.). З того часу мене усі знають, як Патріарха.

- Ми з вами говоримо 24 лютого – у другу річницю повномасштабного нападу росії на Україну. У соцмережах з цього приводу багато думок та спогадів. Ви сьогодні згадували той день?

- Це не якась особлива для мене дата. Тому що війна не закінчилася – ще воювати й воювати. Потрібно робити свою роботу. Для мене важливим буде той день, коли ми переможемо кацапів. А сьогодні – це чергова доба, коли ми виконуємо свою роботу. Не більше, не менше.

- А пригадаймо, яким для вас було 24 лютого.

- 23 лютого ми з дружиною відпочивали сім’ями з друзями, тому що на 25-те я мав квиток до Чехії. Вирішив поправити свій фінансовий стан, тож з товаришем планували їхати попрацювати за кордоном. А 24 лютого я прокинувся і дізнався, що почалася війна. Автобус, яким ми мали вирушати наступного дня, ще встиг поїхати. А я замість того, щоб виїжджати, сходив у гараж, взяв свій бронежилет, каску, перевдягнувся у форму та пішов воювати.

- Пішли до військкомату?

- Ні. Комбат, з яким я зараз воюю, на той час був заступником командира батальйону. Він бойовий. Теж воює з 2014 року. Ми – давні знайомі. Я подзвонив йому. Ми зустрілися. Я спитав: "Що у вас? Зброя є?". Відповідає: "По неї поїхали. Скоро буде". Кажу: "Як тільки прибуде – дзвоніть, і ми з хлопцями приїдемо". Все привезли, то ми одразу поїхали до військової частини. Без військкоматів. До речі, я розумів, якщо піду туди, то з усіма моїми пораненнями, які я вже дістав на цій війні, стало б проблемою потрапити до війська (посміхається. – О.М.).

- Того дня одні чоловіки йшли до військкомату, інші – виїжджали. Ви, як військовий, як на це дивилися?

- За роки війни я вже трохи заспокоївся, тому більш-менш спокійно реагую на такі речі. Звичайно, неприємно дивитися, коли дорослі чоловіки сідають у машинки й кудись виїжджають, тікають. Тому що в моєму розумінні кожен чоловік у разі початку війни має брати до рук зброю та йти захищати не лише свою сім’ю, а й громадян своєї країни. Ти маєш це робити. Знаєте, коли мене запитували, чому я пішов, пояснював: "Дивись, у тебе є будиночок. Я – незнайома людина, приходжу й кажу тобі: "Кухня, ванна, туалет й оця кімната мої". Що ти робитимеш? Відповідь: "Просто викину тебе з хати". Я: "Так от! У нас така ситуація в країні відбулася ще у 2014 році. Росіяни прийшли до нашого будинку й хочуть забрати нашу територію. Звісно, я беру до рук зброю та йду їх виганяти"". Тож повторюся: мені було неприємно дивитися, як тікали чоловіки. Але що поробиш?! Їм свій розум не вставиш, а пояснювати з 2014 року я втомився, бо дехто не розуміє, інші не хочуть розуміти, ще декому – абсолютно все одно, то вони закриваються у якомусь своєму світі. Таким неважливо: Україна тут буде чи росія. А мені, як і багатьом хлопцям, не все одно. Тому ми тут.

- Дехто з утікачів каже, що страшно.

- Страшно всім. Нам теж дуже страшно. Не боїться тільки дурень. І чим більше ти бачиш, знаєш, тим страшніше. Але боятися і щось робити та боятися й тікати – це дві різні речі. Чоловік боїться та робить. А всі, хто всякими неправдами тікають, скажемо ввічливо – боягузи (всміхається. – О.М.).

- Можна неввічливо.

- Я їх називаю сцикунами.

- Куди ви вирушили із військової частини?

- Спочатку росіяни підходили до Лозової Харківської області, то ми стояли там на блокпостах. Потім були на позиціях за містом. Коли їх трохи відігнали, наш батальйон звідти зняли, і ми поїхали воювати вже по-серйозному – на передову: Благодатне, під Бахмут, Часів Яр.

- Харківщині сильно дісталося. Враховуючи наближення до кордону, інтенсивність наступу та характер боїв, у вас не виникало тоді відчуття, що Харків можуть захопити?

- Не виникало. З однієї простої причини: я бачив, як мобілізувалися люди. Порівнював цю ситуацію із 2014 роком. Я тоді пішов ще у перший склад добровольчого батальйону "Донбас" і бачив, скільки було людей. Тут так само – розумів, що встоїмо. Українці об’єдналися та взялися за зброю. Так, усвідомлював: бої будуть жорсткими, а міста обстрілюватимуть. Але був впевнений: Харків вистоїть та не потрапить під окупацію.

- Ви брали участь у харківському контрнаступі?

- Ні, нас одразу відправили на Донбас.

- Ви не вперше туди потрапили за цю війну. Щось згадували з минулих років? Про що взагалі думали?

- Коли потрапляєш на нуль, ти не думаєш ні про що, окрім того, як виконати завдання. Просто працюєш. Коли немає інтенсивних обстрілів і трохи затихає, думаєш про сім’ю і про те, як класно було вдома (посміхається. – О.М.). А коли знову починаються бої, мозок перемикається. Ти інтуїтивно робиш свою роботу.

- Розкажіть про бій, який вам найбільше запам’ятався.

- Дуже важко було на Благодатному. У нас не було підкріплення. Виїжджав танчик і просто "розбирав" вулицю за вулицею, будинок за будинком. А коли він від’їжджав, працювали міномети – так по черзі постійно. Плюс, лізли ці нехороші люди, з якими ми воюємо. У нас тоді було багато "200-х" і "300-х". Було складно їх вивозити, тому що летіли ПТУРи, тобто намагалися дістати навіть евакуацію. Але ми вистояли. Хоч і довелося трохи відійти звідти, тому що тиснули дуже сильно. Нам треба було так вчинити, щоб зберегти особовий склад. Не було куди діватися. Справді, було жорстко. Але нічого – хлопці не зламалися. Все добре.

- Порівняно із 2014 роком, які росіяни зараз на полі бою?

- Ворога ніколи не треба недооцінювати. Вони дуже добре вчаться та роблять висновки зі своїх помилок. Тому зараз з ними стало воювати набагато складніше. Це факт.

- А як оснащені? Краще?

- Не сказав би, що краще. А от за кількістю тих же снарядів виграють. У нас є західна зброя. Так, вона класна. Гарно відпрацьовує. Але нам її недостатньо. Як і боєприпасів. Тій же артилерії доводиться думати та обирати пріоритетні цілі, які треба уразити. А росіяни стріляють навіть просто по дорогах, перехрестях. Превентивно. Не знають, їде там машина чи ні, але стріляють. Зрозуміло, що вони навчилися запускати дрони — гарно працюють з FPV. Можуть спокійно покласти 10-20 снарядів на невеликій частині дороги, де ми зазвичай їздимо, й не думати, чи є ми там. А нам потрібно економити, тому що у нас малий запас.

- Ви говорите, що росіяни можуть обстрілювати навіть пусті дороги. Знаю, що FPV, які нині є одним із основних засобів ураження, витрачають навіть не на техніку, а на особовий склад. І один дрон може "полювати" не на кількох, а на одного військового.

- Саме так. І це ще раз підтверджує, що вони навчаються. У них же не було цих дронів. Побачили, почали використовувати і тепер нам спасу немає від тих FPVшек.

- У нас побачили?

- Так. Їм же немає у кого навчатися. У них так і залишився галімий совок. Тому дивляться на нас. Спочатку ми почали застосовувати ці дрони, а вони підхопили.

- А чи не виникає у вас відчуття, що росіяни втомилися воювати?

- Ні. Ті, які втомилися, вже лежать в землі. Але їх дуже багато і не втомлених. Нам доводиться їх втомлювати (сміється. – О.М.). У них реально чимало людського ресурсу. А у нас ні. Окрім того, що нас і так менше, адже хтось, хто міг стати в стрій, виїхав, хтось купив собі довідку про непридатність до військової служби. Знаєте, у мене знайомий з Німеччини розказував, що його шеф казав: "Ми два роки тому думали, що Україна – це якась маленька, бідна країна. А коли приїхали ваші біженці, трохи були в шоці. Вони — здоровенні на таких самих великих автомобілях і з такими ж пачками грошей. Для того, щоб купити таку машину, нам із дружиною потрібно все життя пропрацювати, вийти на пенсію, отримати виплати, скинутися й тоді тільки вона в нас може бути. А ваші такі молоді вже з таким достатком. Ми не здогадувалися, що у вас ось так".

- Ви воювали на Бахмутському напрямку, де рік тому якраз була вкрай важка ситуація і нам довелося відійти з міста. Що ви там бачили?

- Там відбувалися дуже жорсткі бої. Був такий переломний момент, коли ми розуміли, що вже його не втримаємо. Тому треба було виводити людей. Бо якби ми ще залишилися, то втрати були б ще більшими. А тримати місто, якого немає, безглуздо. Знову ж таки, у нас не настільки великий людський ресурс, щоб це робити. Зрозуміло, командування володіє іншою інформацією, бо бачить ситуацію по всьому фронту. Можливо, якби я знав загальну картину та задуми, розмірковував би інакше. Але на місці було видно, що немає сенсу його утримувати – не було вже ні міста, ні позицій. Тому немає необхідності просто покласти людей. Боєць потрібен живим, щоб бити окупанта. А просто померти за тих обставин було б неправильно.

- З Авдіївкою нещодавно була схожа ситуація…

- Так. Я дуже радий, що прийняли рішення вивести звідти хлопців. Якщо чесно, я думав, що це станеться трохи раніше. Але, повторюся, я не знаю загальної ситуації по фронту, тому не можу сказати, наскільки рішення було прийнято вчасно. А ми раділи, що наші звідти вибралися.

- Ви бачили відео, як росіяни там розстріляли наших поранених військових?

- Я такі речі бачив ще у 2014 році, коли ми виходили з Іловайська "зеленим коридором".

Був поранений – важкий "300-й". Нас тоді до полону брали псковці, то бачив на власні очі, як вони ходили й добивали наших поранених пацанів.

- Вам тоді повезло, що не вбили? Що там взагалі відбувалося?

- Ми їхали однією машиною. Вона зламалася. Пересіли в ЗІЛ. Його розбили. Я отримав численні уламкові поранення верхніх та нижніх кінцівок. У мене обгоріло обличчя, руки. Викинуло з авто. Я знепритомнів. Отямився – горю. Потушив себе. Почав питати хлопців, які теж були поранені, куди повзти. Мені показали напрямок. Потім мене підібрала ще одна машинка з нашими. Пацани затягнули мене по пояс "на борт". Але в цей КАМАЗ теж прилетіло. Я в ньому один вижив. Знову знепритомнів, отямився, горю, потушив себе. Почав потроху повзти й знову "вимкнувся". "Увімкнувся" від того, що мене хтось кудись тягне (всміхається. – О.М.). Це була наша медичка Мері — така маленька-маленька. Їй потім допомагав ще один хлопчик. Так до хутора Червоносільського, де нас взяли у полон – вже не було куди діватися. Тоді кацапи й розстрілювали. У них немає нічого святого. Хоча коли наші беруть полонених, і годують їх, і цигарки дають, і подзвонити. А вони не такі. Якщо знають, що не збираються звідси йти, а рухаються вперед, просто добивають наших і все.

- Куди вони вас забрали?

- Нас забрали із Червоносільського, покинули посеред поля, взяли в оточення. Наші командири домовилися, що віддають їхніх полонених, а вони дають Червоному Хресту всіх дівчат та важких "300-х", бо ми вже почали гнити та помирати. Дві чи три доби ми валялися. Нам не давали навіть води. Поруч було поле кавунів. Двоє наших, які могли ходити, під конвоєм ішли туди й приносили нам ягоди. Потім за нами приїхав Червоний Хрест.

- А далі куди поїхали?

- Спочатку до польового госпіталю, де нас швидко оглянули, бо надійшла інформація, що його можуть "накрити" "Градами". Тому повезли у Курахове. Там перевантажили й відправили на Павлоград. Далі – Дніпро. Звідти мене забрала сестричка та відвезла до Харкова.

- У вас з того часу досі є уламки в тілі…

- В руках, ногах та шиї. Я медиків питав: "Може, витягнути?" А мені хірург в госпіталі сказав: "Та "дружи" з ними!". Ну добре. Розвернувся і пішов (посміхається. – О.М.).

- Ви їх відчуваєте?

- Вони "гуляють". Буває таке, що три пальці на руці відмовляють. Зазвичай, коли десь перетиснув. В коліні постійно про себе нагадують – не можу встати так боляче. Помасував – нормально, відійшло, пішли далі. Так і "дружимо" ж (всміхається. – О.М.).

- Іловайський котел став страшною сторінкою нашої історії. Ми тоді говорили про те, що "зелений коридор" перетворився на "червоний"…

- Так і було… Коли була команда на вихід, нам сказали, що умови такі: ми складаємо зброю та виходимо "зеленим коридором". Там були і Збройні Сили, і добровольці. Із наших, "донбасят", ніхто не лишив зброю. І коли стало зрозуміло, що ніякого "зеленого коридору" не буде, а нас просто розстрілюватимуть, далі пішли з боями. Всі розуміли, що саме так і складеться.

- Тому що росіянам не можна вірити?

- Звичайно! Жодному їхньому слову і навіть звуку! Я це зрозумів ще у 2014 році. Якщо кацап тобі говорить, що щось зробить, так не буде. Їх зрозуміти до кінця неможливо. У їхніх вчинках дуже часто навіть немає логіки. Днями мені на очі потрапило відео: наші бійці скинули на їхні позиції ВОГ — один з кацапів загорівся, у другого "вистачило розуму" лягти біля нього погрітися. Немає мізків, щоб подумати: у того, який горить, є БК, гранати. На відео видно вибух. То ще один "хробак" здох. Погрівся (всміхається. – О.М.). Тож де там логіка?!

- Ваша правда: їх вкрай важко зрозуміти. Зокрема те, як вони сюди пруть, знаючи, що шанси загинути дуже високі...

- У них же промиті мізки. Там дуже добре працює пропаганда. Просто на відмінно. Їм настільки засирають мозок, що вони навіть не думають про те, що можуть тут загинути. Вони їдуть сюди з відчуттям, що безсмертні. Мовляв, зараз швидко переможуть, отримають купу медалей, і все буде класно. А виявляється, все інакше.

- На початку повномасштабної війни збиралися ж взяти Київ за три дні.

- Бачимо, як у них вийшло. Вони швидко отримали люлей та відійшли. Я ж кажу: якось пояснити їхні дії реально неможливо. Логіка та кацапи – абсолютно несумісні речі (посміхається. – О.М.).

- Але проблема в тому, що вони не планують закінчувати цю війну, а навпаки наступають. Тому ми навіть не можемо прогнозувати, коли вона може закінчитися…

- Не можемо. І якщо у нас не буде необхідного людського ресурсу, нам буде дуже важко. Ми потроху закінчуємося, а люди сюди йдуть неохоче. Це погано. Але ми не сумуємо (посміхається. – О.М.). Просто так нас не візьмеш. Будемо боротися до кінця. До нашої перемоги. Інакше не може бути. Насправді, будь-яка свобода ніколи просто так не давалася. Ми достатньо легко отримали незалежність. От тепер виборюємо її так, як треба. Хоч і платимо дуже дорого. Але повинні це робити, тому що не хочемо, щоб тут були русскіє. У нас прекрасна й багата країна, в якій живуть добрі та щедрі люди. Ми просто не маємо права її комусь віддавати. Тому ми в строю й будемо тут, як я сказав, до нашої перемоги. До речі, я завжди виправляю, коли хтось каже: "До перемоги!" До нашої перемоги. Ми переможемо! Інакше й бути не може!

P.S.: Любі читачі, ми з вами допомогли підрозділу Андрія зібрати на ремонт авто. У хлопців ще є потреба у нічниках і тепловізорах. Реквізити:

Монобанка: send.monobank.ua/jar/A4fB3kdndY

Карта Монобанку: 5375411423030423

Карта Приватбанк: 5168 7450 3360 5491

PayPal: [email protected]

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото надалі Андрієм (Патріархом)